Читати книгу - "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

Виявляється, того пізнього вечора на майдан Незалежності прийшли люди. В основному студенти, творча інтелігенція, журналісти, громадські активісти. Невідомо звідки взялася звукова апаратура: колонки, мікрофони, підсилювач, генератори. Пізніше підтягнулися опозиційні політики.

Спочатку вона подумала, що під мітинг підпряглася опозиція, але потім дізналася від Славка, що лідери опозиції не мали жодного стосунку до тих зборів: вони виступили лише наприкінці зустрічі, закликали продовжувати боротьбу і прийти на мітинг опозиції у неділю на Європейську площу, а зараз, мовляв, давайте, розходьтеся по домівках. Звісно, люди відреагували на такий заклик протидією – багато хто залишився ночувати під Стелою. Так в Києві розпочався третій Майдан. Після першого, студентського, що отримав назву «революція на бетоні» і символізував здобуття незалежності, і другого – Помаранчевої революції, коли майже всі верстви суспільства чи не вперше масово сказали своє слово вголос, країна втретє вирішила кардинально не погодитися з владою і вийти на вулицю.

Всю добу 24 листопада Саша провела на Європейській площі серед людей, що прийшли на мітинг опозиції на підтримку Асоціації з Євросоюзом. Переважна більшість з них приїхали з різних міст країни на організованих партіями автобусах. Людей, які б прийшли самостійно, на її погляд, стояло тут не так вже й багато. Хоча насправді кількістю людей мітинг її вразив, – їх було до п’ятдесяти тисяч. Стільки з 2004 року ніде ніколи не збиралося, навіть на Податковий майдан, так що можна сказати, роботу опозиція провела грандіозну. Та й люди не залишилися байдужими, відгукнулися, що читалося вже досить чітким сигналом – незадоволення владою серед народу велике.

Біля Кабінету міністрів того вечора виникли перші сутички з «беркутами». Активісти партії «Воля» схопили навіщось залізну трубу і почали таранити нею ворота Кабміну. Звісно, сама по собі дія носила дурнуватий характер і ні до чого не привела, окрім того, що в новинах Генеральний прокурор Кашка демонстрував відео конфлікту і називав мітинг «екстремістським». Саша намагалася розборонити сторони, щось кричала «волелюбцям» про недоречність їхніх дій, однак ті її не чули і не хотіли чути, тож насамкінець Саша ще заробила кийком по спині від «беркута», що зарахувала собі як маленьку першу поразку, бо досі їй вдавалося якнайкраще уникати прямих агресивних фізичних контактів із правоохоронцями. А тут навіть і синець на спині вискочив…

Розлючена, вона зайшла в «Кофе-хаус» і замовила лате. В кафе стояла незвична тиша, хоча людей сиділо багато, але всі намагалися розмовляти тихо, наче у них хтось помер із близьких родичів. За хвилину за сусідній, єдиний вільний столик присів гарно вдягнутий чоловік. По тому, як він робив замовлення, як говорив із офіціантом, Саша одразу зрозуміла, що він – росіянин.

Відпустивши офіціанта, чоловік дістав мобільний і почав зухвало говорити:

– Привіт. Так… Так… У Києві. Все в порядку, нічого не станеться тут… Чому я так думаю? Тому що хохли кретини і боягузи, от чому! Так, тут все під контролем! Думаю, достатньо буде пару раз пройтися по ним палицями, і всі розбіжаться… Кажу ж, хохли! – росіянин поклав телефон на стіл і гордовито відкинувся на спинку крісла.

Він говорив ці образливі слова не вагаючись, в присутності тих, кого він хотів образити, і навіть ані миті не переймався, що його поб’ють чи хоча б зроблять зауваження. Він був упевнений, що все в порядку, так і мусить відбуватися, і продовжував думати про щось своє, не звертаючи уваги на людей.

Саша роззирнулася: відвідувачі кафе, без сумніву, всі, хто сидів у цій залі, прекрасно чули, про що говорив той чоловік, і, без сумніву, також, як і вона, ідентифікували його як росіянина. І всі вони продовжували вживати каву, чай чи алкоголь, сховавши погляд у меню чи в стіл, або в очі співрозмовника. Однак Саша відчувала, що вони також, як і вона, дуже незадоволені, що всередині майже кожного з присутніх кипить бажання щось сказати, якось відповісти, але ніхто не наважується сказати перше слово вголос – привселюдно якось не прийнято реагувати в кафе на сторонній телефонний дзвоник. Проте Саша відчувала – й інші відчували, що сьогодні, саме сьогодні, 24 листопада 2013 року, в країні відбулася якась зміна, щось сталося невловиме, таке, що не дозволяє вже терпіти подібних образ і дає право порушити правила.

– Чуєш, ти, козел московський! – голосно сказала Саша і піднялася. Росіянин не одразу зрозумів, що звертаються саме до нього, можливо, він був не московським козлом, а пітерським чи саратовським, у паспорт до нього ж ніхто не заглядав – Саша вжила «московський» в узагальненому сенсі, як «москальський». – Ти думаєш, що будеш тут сидіти посеред нашої країни і нас ганьбити – і тобі за це нічого не буде?

Росіянин якраз отримав свою каву і з цікавістю розглядав Сашу. Очевидно, в її фігурі і грізному вигляді він поки ще не вбачав для себе небезпеки. Він мовчав і розмішував ложкою цукор.

– Так ти помиляєшся, москалику! – Саша вирішила говорити грубіше. – Так не буде віднині! Бо ми тут господарі!

Тут росіянин щиро і поблажливо посміхнувся, очевидно, прийнявши Сашу за місцеву божевільну. Саша від образи ледь не розплакалася, але зуміла втримати і розчарування, і сльози, від відчаю і гіркоти видихнула:

– А ну геть звідси! Пішов на х…!

Росіянин не відреагував, просто почав пити каву. Жоден м’яз не здригнувся на його обличчі. Але раптом люди в кафе почали аплодувати Саші, а через мить до аплодисментів додалося скандування: «Ганьба Ганьба!» – і Сашине серце сповнилося торжеством. Росіянин виглядав тепер розгублено: одна справа – якась ідіотка кричить хохляцькою мовою до тебе дурниці, і зовсім інша – коли майже тридцять чоловік виганяють тебе, наскільки можна зрозуміти, з ганьбою з кафе, а чоловіки з погрозливим виглядом починають підійматися з-за своїх столиків.

Коли чоловіки таки встали, росіянина як язиком злизало. Він залишив на столі недопиту філіжанку кави і сотню гривень, і зник дуже спритно, можна навіть сказати, професійно прослизнув крізь погляди і ненависть, можливо, таке з ним відбувалося не вперше, і йому вже доводилося так зникати десь в Кабулі чи в Бейруті.

Так для Саші почався її персональний Майдан. Там, у кафе, вона перший раз повірила в перемогу. Тому що люди перестали бути байдужими. Тому що в людях щось таки оживало. Півночі вона блукала майданом Незалежності, час від часу зустрічаючи таких самих, як вона сама. Вони ні про що не говорили, нічого не