Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

Старий костелик

В кінці вулиці святого Войцеха (Довбуша) була колись казарма австрійського війська. Для потреб армії влаштували в костелику, який стояв на пагорбі, склад. Вночі біля нього стояла варта. Однак вояки намагалися за будь-яку ціну уникнути служби в цьому місці, оскільки вартових провідували з’яви в образі священика, який ніс святі дари, і паламаря, що присвічував йому ліхтарем.

Привиди виходили з костелика, рухалися у напрямку вартових, а коли опинялися зовсім біля них близько, то раптово зникали. Рідко хто з вояків міг спокійно пережити цю зустріч. Одні стріляли у повітря, інші втрачали свідомість. Вражені солдати неодноразово про ці випадки рапортували. Справа набрала такого розголосу, що про неї широко писалося в «Kurierze Lwowskim».

Дух-п’яничка

В давнім будинку Єзуїтів на вулиці Рутковського (Театральна), який потім зайняла Ізба Скарбова (Ощадна Каса), з’являвся небуденний дух. В реляціях незалежних свідків повторювався той сам опис — дух нагадував церковного сторожа в старосвітському вбранні, з каптуром, що був насунутий на голову. Дух тримав у руках в’язку ключів.

Очевидно, що то були ключі від пивниці з вином, оскільки дух, як зауважили очевидці, заточувався. А однак, незважаючи на стан легкого сп’яніння, дух не втратив здатності блискавично реагувати на зустрічних перехожих. Він зникав як тільки хтось наближався до нього ближче ніж кільканадцять кроків.

Фіґлярний дідусь

Під кінець XVII сторіччя на вулиці Домініканській (Ставропігійська) була популярна винярня. Тішилася вона великим успіхом серед гуляків усіх сфер. Власником її був якийсь Федорович, життєрадісний дідок, якого любовно називали Федуньом.

І ось цей дідок найняв собі для роботи двох дівчат, які підсідали до гостей і заохочували їх покуштувати те чи інше вино, а при вині ще й пропонували самих себе.

Дідок, казали, і сам мав звичай насолоджуватися їхніми привабами. Мав змогу їх часто провідувати, оскільки уся трійця мешкала на другому поверсі.

Федуньо навіть по смерті не міг розлучитися зі своїми підопічними. Повернувся до них уже через кілька днів після похорону.

Коли одна з дівчат вийшла пополудні з покою, то побачила свого працедавця. Стояв у коридорі, махав руками і ворушив вустами, не видобуваючи з себе при цьому жодних звуків. Ошелешена дівиця спочатку запитала:

— Як то? Ви живі? Та ж ви померли!

А потім почала верещати зі страху. Дух тим часом зник. А через кілька днів те саме спіткало другу дівицю. Появу Федуня бачив також сторож. Він єдиний не дивувався з тих візитів. Мав звичай казати:

— Старий любив за життя вибрики, то й по смерти ходить.

Страхи в малому будиночку

На вулиці Шептицьких стояв малий будиночок. Ніхто не хотів його купити і він так і стояв незаселений. Час від часу збиралася групка відважних, що мала намір там заночувати. Прихопивши горілку, свічки і карти, вони розташовувалися у будиночку на ніч, аби вже по опівночі з жахом вилетіти звідти.

Щось гасило їм свічки і шпурляло столиками, які вони принесли з собою. Понадто бідаки бачили там такі речі, про які вони не були в стані комусь щось розповісти. Настільки були перелякані.

Голова турка

Вулиця святого Марціна (Жовківська) мала колись не дуже гарну славу. В одному з тамтешніх будинків з’являлася голова без тулуба. На голові був тюрбан. Але бачили цю голову тільки жінки.

Колись на цьому місці страчували злочинців. Газета висловила здогад, що екзотичний дух встругнув якусь капость, пов’язану з жінками, за що його й скарали на смерть. А що це могло бути як не ґвалт?

Чорти

Хованець

Були такі люди, що пробували самі собі виховати свого хатнього чорта. Вважалося, що для цього треба взяти яйце і носити його під пахвою дев’ять діб перед Паскою. На Великдень слід піти з ним до церкви на заутреню і, коли священик проголосить: «Христос воскрес!», сказати тихо тричі: «І мій воскрес!». У ту ж мить вилізе хованець із яйця.

Але у Львові можна було хованця купити. На Замарстинові була така крамниця, де висіли на стіні два хрести — один правдивий, а другий намальований мазюкою. Хто хотів придбати хованця, то мав той правдивий хрест вдарити, а той з мазюки поцілувати. Тоді купець зникав у комірці і виносив звідти хованця у пляшечці. Виглядав він на якийсь чорний скоцюрблений корінчик, що скрутився на дні. Хованця з пляшечкою виносили на стрих і, розкоркувавши, залишали. Звідтоді щовечора слід було носити йому несолену кашу.

Закоханий дідько

Розказували, що на хуторі неподалік Білогорщі жили в середині XIX століття чоловік і жінка, які придбали собі дідька, щоб у всьому їм допомагав. Дідько жив собі на стриху і щовечора господиня залишала йому на стриху миску несоленої каші. Та якось вибралися чоловік із жінкою на цілих три дні на ярмарок і залишили повинність годувати дідька дівчині, що булаву них в наймах. Правда, вони їй нічого не пояснили, тільки попросили щовечора виносити на стрих несолену кашу і наголосили, щоб при цьому зажмурювала очі.

Дівчина слухняно виконала усе, що від неї вимагалося, а коли господарі повернулися, то просто з порога сказали:

— Добре ти зробила, донечко, що послухала нас. Як будеш і далі така чемна, то щастя ніколи не покине тебе.

— А звідки ви знаєте, що я все зробила так, як ви наказали? — здивувалася дівчина.

— А ми все знаємо, — усміхнулися загадково чоловік і жінка.

Але дівчині було все ж таки цікаво знати, кому вона кашу носила, проте господарі від будь-яких пояснень ухилялися. Одного разу, коли вони знову поїхали на ярмарок, дівчина, винісши кашу на стрих, стала роззиратися і побачила на бантині чорного кудлатого кота з червоними палаючими очима. Кіт зіскочив з бантини, перекрутився й ураз перед дівчиною з’явився парубок в німецькому мундирі.

— Хтіла-с мене бачити, то маєш! — сказав парубок і, узявшись в боки, крутнувся на місці. А потім узяв її пальцями за підборіддя: — Але ж ти й гарненька!

Дівчина злякалась і втекла. Звідтоді чорт не давав їй спокою: приходив до неї у снах і просив її руки, а коли хто з парубків ішов дівчину