Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

7 березня 1919 р.». Важко зрозуміти, навіщо про це «свято» згадали згодом. Можливо, через сподівання на світову революцію: Міжнародний жіночий день міг вважатися своєрідним плацдармом, особливо на тлі європейського феміністичного руху, який поки що не згасав. Вірогідно й те, що більшовики намагалися заднім числом представити себе як спадкоємців Лютневої революції, або ж, навпаки, гендерне забарвлення початку тієї революції мало символічно понизити її статус, на відміну від більшовицького збройного повстання (фемінна стихійність у лютому 1917 р. проти маскулінної організованості у жовтні 1917 р.). Тому газета «Коммунист» у жовтні 1921 р. надрукувала додаток «1917 г. — (25/Х) 7/ХІ — 1921 г. Календарь Великой Российской Революции (все даты по новому стилю)», де навпроти «23 лютого 1918 року» ще не було жодного згадування про «заснування Червоної армії», бо за цим «Календарем» — «Декрет про створення робітничо-селянської Червоної армії» був виданий 28 січня 1918 року. До всього іншого, 8 березня в 1918 р. відбувався VII з’їзд партії більшовиків (6–8 березня), на якому вона була перейменована з РСДРП(б) на РКП(б). Вочевидь, партійному керівництву було аж ніяк не до Міжнародного жіночого дня і не до Лютневої революції.

Вважається, що вперше в Україні 8 березня святкували у 1920 р., але для всієї молодої радянської країни воно, за великим рахунком, також святкувалося вперше. Зрозуміло, що в українських регіонах організація події була відповідною: 20 лютого на зібранні районних організаторів робітниць жінвідділу при Харківському губкомі на чолі з В. Мойровою (головою відділу роботи серед жінок при ЦК КП(б)У) тільки третім пунктом із п’яти зазначено «Святкування 8-го березня». Тут, зокрема, звертаються до К. Самойлової щодо тез доповідей про значення 8 березня, а вся суть святкування зводиться за формою до масового свята: мітинги-концерти, лекції, організація дешевого буфету, розповсюдження літератури, листівка, а головне — прохання до Наркомпраці щодо звільнення робітниць від праці пополудні в цей день. 26–28 лютого вже було відомо, що декретом Комісаріату праці усі звільнялися на цілий день зі збереженням платні. Хоча офіційно вважалося, що участь селянок у Міжнародному жіночому дні в українських регіонах розпочалася тільки в 1921 р., Полтавський губком виявив ініціативу раніше. У «Зверненні Гадяцького повітового Комітету КП(б)У до робітників і селян із закликом прийняти участь у демонстрації 8 березня» від 6 березня 1920 р. зазначалося, що: «Пролетарій знайшов вірного союзника в робітниці та селянці… Усі робітниці та селянки повинні 8 березня кинути свої заняття й прийняти участь у мітингах та демонстраціях».

У 1921 р. панівною темою для партійців стало «міжнародне становище». Утім, партійному керівництву знову було не до 8 Березня: X з’їзд партії вирішував важливі питання, пов’язані з непом, тож на державному рівні Жіночий день не святкували. Це було ідеальне втілення: свято, яке придумали німецькі соціал-демократки, відзначалося серед жіноцтва країни, де до влади прийшло радикальне крило Російської соціал-демократичної партії, — тобто для кого придумали, ті його й святкували в масштабах країни.

Саме у 1922 р. новій керівниці жінвідділу С. Смідович вдалося не лише запобігти ліквідації гендерної структури, а й закріпити традицію масштабного відзначання Міжнародного жіночого дня. У 1923 р. було вже втретє відновлено журнал «Работница», який свого часу заснували під Міжнародний жіночий день у 1914 р., потім відновили одразу після Лютневої революції, але після Жовтневого перевороту припинили видання.

8 Березня в подальші роки, за інерцією, ще проводили жінвідділи, але з початком індустріалізації роль організаторів святкувань поступово заступила місцева влада, відтак подія втратила статус масового свята та феміністичне забарвлення. Поступово дата 8 березня стала звітною, саме до цього числа приурочували відкриття дитячих майданчиків та садків, нагородження ударниць, конференції тощо. Свято більше не було справою жінвідділів, воно перебувало головно в руках міських, районних, сільських рад. Щораз більше уваги приділялося антуражу свята, зокрема й популяризація в пресі (аж до одіозної акції, яку запропонували громадській організації «Друг Дітей», — випустити одноденну газету «Жінка — друг дітей»).

Річ у тому, що раніше жінки-активістки не тільки влаштовували все власними силами, а й, так би мовити, лобіювали ці питання та в міру своїх можливостей втілювали в життя власні ідеї. Тепер ініціативу перебрала на себе влада. Наприклад, у плані проведення свята 8 Березня 1928 р. занотовано: відкрити 2 дитячі садки, 6 дитячих майданчиків (які функціонували минулого року), другу районну бібліотеку й організувати 100 пересувних бібліотечок у жилкоопах, 50 шкіл крою та шиття на 500 відвідувачок, організувати в Харкові постійні ясла для дітей робітниць на 16 000 місць тощо. Проте все це проектування розпочалося, судячи з дати протоколу, тільки 28 лютого 1928 р., таким чином, на фактичну реалізацію всіх планів годі було й сподіватися.

Сьогодні опубліковані жалюгідні результати, дуже мало успіхів ми маємо в цій області [що зроблено нашими центральними і місцевими закладами в справі просування жінок]. Звичайно над нами багато які товариші жінки глузували — «ось ви тепер це робите і завжди так, займаєтесь цим тільки тоді, коли підходить 8 березня. Так ви й підраховуєте, а до 8-го березня що робили?

З виступу Г. Петровського на святковому зібранні 8 березня 1930 року

Щороку так званий «міжнародний блок» у промовах більшав, стенограми подібних виступів становили не менше половини текстів. Але у звітах міської ради в 1930–1931 роках з’явилася нова тенденція: свята Червоної армії та 8 Березня йшли, так би мовити, у парі.

Таким чином, на початку 1920-х років делегатські зібрання жінок різноманітних верств мали рік у рік відбуватися досить часто, але з ліквідацією жінвідділів їх стали проводити лише напередодні 8 березня. Владі більше нічого було запропонувати жіноцтву на цих зборах, які були, певною мірою, осередками демократії. Саме тому до 1930 р. підготовка до відзначення жіночого дня, якою керували жінорганізатори, була спрямована більше на досягнення гендерної рівності — це був запит самих жінок. Так звану відсталу верству населення першою чергою турбували звичайні соціально-побутові проблеми (безробіття, влаштування дітей, охорона здоров’я тощо), а не індустріалізація, колективізація та війна з капіталістичним світом. Тому тоталітарному режимові простіше було зберегти єдине жіноче свято і максимально його формалізувати, аніж утримувати розгалужену мережу жіночих організацій у вигляді жінвідділів. Фактично до початку 1930-х років 8 Березня втратило свій емансипаційний смисл. Це свято відокремили й віддали на відкуп самим жінкам іще до проголошення його вихідним днем у травні 1965 року.

Гендерно-ментальні особливості розвитку регіонів

Перша столиця — авангард чи продовження традицій?

Харків цілком можна назвати центром суфражистського руху (за жіночі виборчі