Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

22 серпня 2018 року російське Міністерство оборони опублікувало рапорт про результати інтервенції його збройних сил у Сирії. В ньому сказано, що в боях у Сирії брало участь понад 63 000 російських військових, із них 26 000 офіцерів і 434 генерали. Серед них усі командувачі російських військових округів, начальники об’єднаних штабів, а також командувачі авіації та протиповітряної оборони, всі командири дивізій і 95% командирів полків і бригад змішаного типу. Понад 90% екіпажів військової авіації і 60% екіпажів стратегічної авіації, які реалізували понад 39 000 бойових вильотів, удосконалили свої бойові вміння, беручи участь у справжній війні. Крім того, 86 військових кораблів і 14 підводних човнів, а також 83 допоміжні судна брали участь у 189 операціях на морі[90].

Нині російська армія модернізована й добре підготована: на додачу до щорічних навчань вона набула неоціненного «бойового досвіду». Молодь мілітаризована, а її патріотичний дух, так само як і патріотичний дух більшості населення, піднесений ненастанним потоком пропаганди. Але хто той ворог, проти якого Росія збирається воювати? Путін охарактеризував його 2007 року у своїй мюнхенській промові: цей ворог — НАТО і Захід. Від тієї дати офіційний та неофіційний дискурс щодо демократичних країн стає дедалі агресивнішим.

Анексія Криму

Анексія Криму справді призвела до повороту у відносинах Росії і Заходу. Анексувавши належну Україні територію під прикриттям референдуму, організованого тоді, коли Росія вже окупувала півострів, і то без згоди України, не провівши з нею ніяких переговорів, Росія змінила свою натуру. Вона стала rogue state, державою-парією. А втім, хоча значна частина здебільшого російськомовного населення Криму була проросійська, можна думати, що результати референдуму, який схвалив приєднання півострова до Росії (офіційно проголосували 83% виборців, майже 97% сказали «так»), були сфальшовані. Як по-іншому пояснити, що в травні 2013 року, за даними опитувань Інституту Ґеллапа, лише 23% жителів Криму бажали, щоб ця територія приєдналася до Росії? Навіть беручи до уваги антимайданівську пропаганду, яку активно провадили російські ЗМІ, така разюча зміна видається невірогідною.

Путін міг би обрати той самий підхід, що й з іншими сепаратистськими територіями на постсовєтському просторі, скажімо, Придністров’ям (що формально становить частину Молдавії) або Абхазією і Південною Осетією (які згідно з міжнародним правом становлять частину Грузії). Щоб покарати Грузію, Росія визнала незалежність Південної Осетії і Абхазії, проте ніколи не намагалася анексувати їх. Тож чому Путін вирішив анексувати Крим і перетворити його в російський регіон, зробивши всякий поворот назад юридично неможливим?

Щоб виправдати цю постанову (яка, здається, здивувала навіть російський уряд), Путін покликався на факт, що хрещення Володимира, князя Київської Русі, відбулося 988 року в місті Херсонесі, яке попервах було грецькою колонією в Криму, що належав Візантійській імперії. Адже, оскільки згідно з російською ортодоксією держава Київська Русь, населена різними слов’янськими, а також фіно-угорськими, балтійськими і германськими племенами, започаткувала російську історію («Київ — мати міст руських», сказано в «Повісті минулих літ» на початку XII ст.), для Путіна, щоб утвердити начебто історичні права Росії на Крим, було важливо освятити свою постанову цим актом хрещення. Отже, ми знову бачимо тут уявлення про «Святу Русь», уже докладно обговорене вище на сторінках цієї книжки.

Дивна річ, у російських пропагандистських текстах рідко згадують факт, що Крим — населений, починаючи з IX ст., здебільшого тюркськими племенами, кримські хани не раз воювали проти Московської Русі — став російським тільки 1783 року після десятиріч воєнних кампаній проти Кримського ханства й Османської імперії, десятиріч, протягом яких населення півострова скоротилося від 707 000 (1700 р.) до 92 000 (1785 р.). Саме граф Потьомкін, відомий своїми «потьомкінськими селами» (він звелів виготовити картонні фасади, щоб приховати злидні Криму від імператриці Катерини II), а також інтенсивною колонізаторською діяльністю, спонукав Катерину II вдатися до нової спроби завоювання, цього разу вдалої. Він писав Катерині: «Разом із Кримом ви отримаєте контроль над Чорним морем. Тільки від Вас залежатиме закрити чи ні доступ туркам до моря і годувати їх або дати їм здохнути з голоду»[91]. Це суто колоніальне та імперіалістичне завоювання, що коштувало, якщо не життя, то принаймні рідної землі кільком сотням тисяч автохтонів (одна частина населення втекла до Туреччини, друга була знищена), мабуть, не таке гламурне, як хрещення Володимира. Проте було натхнене тими самими геополітичними інтересами, що й теперішня анексія Криму, перетвореного за кілька років в укріплений російський аванпост на березі Чорного моря.

Байкери в Севастополі

Але головне виправдання анексії, яке висуває російська влада, — це все-таки захист міста Севастополя, героїчного міста, що так довго чинило опір під час Великої Вітчизняної війни, а загалом і всього Криму від українських «фашистів», які, за словами пропагандистів, загрожували йому геноцидом після перемоги Майдану. Немов у релігійній містерії, таким чином знову відтворили вічну битву між силами зла (Майдан зайняв місце, яке колись займав нацизм) і Росією, яка мужньо захищає своїх «співвітчизників». Той самий аргумент висували, коли підбурювали до бунтів і підтримували проросійських сепаратистів на Донбасі (до цієї теми ми ще повернемося), але, «беручи» Крим, набагато більшою мірою апелювали до патріотичних поривів російського населення, ця анексія мала справді символічне значення.

Адже оборона Севастополя була однією з найславетніших сторінок Великої Вітчизняної війни. А насправді була і однією з найтрагічніших. До початку боїв укріплення Севастополя і його околиць вважали за одні з найкраще захищених у світі, з величезною концентрацією артилерії і авіації, мінними полями і бойовими кораблями. Німецька армія почала наступ 4 листопада 1941 року, але змогла взяти місто і остаточно окупувати Крим лише на початку липня 1942 року. Севастополь боронився понад півроку, перебуваючи якийсь час у стані облоги. Як і на багатьох інших бойовищах, це була гекатомба для совєтських військ: загалом загинуло 62 000 совєтських військових, 43 000 отримали поранення, 95 000 потрапили в полон. Якщо порівняти, то серед німців і румунів (які брали участь в останній атаці) був 5861 убитий, 21 000 поранений і трохи менше 800 зниклих безвісти. Коли перемога німців видавалася неминучою, Сталін відмовився евакуювати війська, зокрема й поранених, за винятком високого командування та старших офіцерів, а також керівників Севастопольської парторганізації. Отже, тисяча осіб змогла потай вибратися з Криму, покинувши війська, тобто прирікши їх на смерть або полон, бо ж їм дали наказ битися «до останньої краплі крові».

Найстрашніший епізод здачі