Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

як і «лінія Керзона», яку він так нагадував, не відповідав українській етнографічній межі на заході. Частина українських етнічних земель опинилася на німецькому боці у складі двох дистриктів Генерал-губернаторства: Підляшшя і Холмщина (дистрикт Люблін), лівобережжя Сяну й Лемківщина (дистрикт Краків). Реакція українського населення на такий територіальний розподіл була різною. Частина висловлювала радянофільські настрої і зверталася до Москви з проханням приєднати і їхні землі до СРСР. Інша частина вважала, що «під німцями» буде безпечніше, і втікала з Радянської України.

Боротьба в затінку німецької окупації

Після нападу Німеччини на СРСР та захоплення значної частини українських земель 1941 р. постало питання про організацію окупаційної адміністрації на цих територіях. Спроба ОУН відновити українську державу відповідно до Акту 30 червня 1941 р. гітлерівцями була придушена, і Україну поділили між позбавленими суверенітету колоніальними утвореннями. 1 серпня 1941 р. Східну Галичину приєднали до Генерал-губернаторства як новий, п’ятий за рахунком, дистрикт. При цьому зі складу колишніх Львівської та Дрогобицької областей УРСР до складу дистрикту Краків передали окремі території Надсяння. На схід від Західного Бугу та Збруча було створено рейхскомісаріат «Україна». Генерел-губернаторство та рейхскомісаріат «Україна» розділяли старий «Сокальський кордон» і течія Бугу. Незважаючи на свої назви, жодне з цих утворень жодним чином не асоціювалося з польською чи українською державністю, тому в німецькій окупаційній політиці проблема українсько-польського кордону взагалі не стояла. Протягом Другої світової війни силами, які відстоювали власне бачення кордону в цьому регіоні, були польські та українські повстанці, СРСР, а також еміграційний польський уряд та західні союзники Сталіна.

Після поразки польських збройних сил та німецько-радянської окупації восени 1939 р. Польща не капітулювала; її уряд продовжив боротьбу з території Франції, а потім Великої Британії. У своїх «Тезах закордонної політики» еміграційний уряд зазначав, що «зміна кордонів Польщі після 1939 р. не має юридичних підстав і одночасно є виразом агресивної політики СРСР». Умовою налагодження польсько-радянських дипломатичних відносин визначалося визнання Москвою кордонів, визначених Ризьким мирним договором від 18 березня 1921 р. Під керівництвом еміграційного уряду на окупованих територіях Польщі розвинувся рух опору, метафорично названий «Підпільною державою». Структури польського руху опору з’явилися на Західній Україні вже у період радянської окупації (1939—1941 рр.) і продовжили боротьбу проти німців із 1941 р. Після початку німецько-радянської війни і приєднання СРСР до Антигітлерівської коаліції постала необхідність вирішення проблеми майбутнього польсько-радянського кордону. 23 червня 1941 р. польський еміграційний уряд на чолі з Владиславом Сікорським заявив про необхідність відновлення визначеного Ризьким договором кордону після перемоги над Німеччиною. В умовах військових поразок початкового етапу війни Сталін був схильний до поступок, тому в підписаній із Сікорським угоді 30 липня 1941 р. він визнав утрату чинності радянсько-німецьких угод 1939 р., зокрема в частині територіальних змін у Польщі.

З грудня 1941 р. Сталін уже вимагав від союзників визнання чинним західного кордону СРСР, встановленого разом із німцями у вересні 1939-го. Хоча захист Польщі став приводом для вступу Великої Британії у війну, перемога над Гітлером залежала не від Варшави, а від Москви. Важливість СРСР для перемоги Антигітлерівської коаліції поступово схиляла уряди Союзників до визнання претензій СРСР на території Західної України та Західної Білорусі. Сталін не цурався спекуляцій на тему права західних українців і білорусів на національне самовизначення (звісно, у межах відповідних радянських республік). Крім того, Москва посилалася на британське бачення східного кордону Польщі 1920 р. Як уже зазначалося, ситуативно визначений 1939 р. радянсько-німецький кордон, який Сталін намагався тепер легітимізувати перед Антигітлерівською коаліцією, майже збігався з «лінією Керзона».

Польський і радянській уряди співпрацювали як союзники у військовій сфері, а польські та радянські партизани на Західній Україні водночас вважали, що діють на власній окупованій території. Стан невизначеності між Сікорським і Сталіним не міг тривати постійно. Врешті-решт радянський вождь знайшов привід позбутися надокучливих протестів з боку польського еміграційного уряду. Навесні 1943 р. німці оприлюднили докази «Катинського злочину» — масових страт енкаведистами полонених польських офіцерів 1940 р. Коли ж лондонські поляки зажадали від Москви пояснень, Сталін звинуватив еміграційний уряд Сікорського у підігруванні нацистам і 25 квітня 1943 р. розірвав з ним дипломатичні відносини. Того року всупереч обіцянкам західні союзники так і не відкрили другий фронт у Франції. Щоб заохотити СРСР, на якому лежав основний тягар війни з Німеччиною, Велика Британія та США стали більш поступливі у польському питанні. Так, на одній із зустрічей Черчилль запропонував Сталіну ідею, що «Польща може пересунутися на Захід так, як солдати роблять два кроки вбік». У записах про зустріч підсумовано: «Прем’єр-міністр продемонстрував за допомогою трьох сірників свою ідею переміщення Польщі на захід, що задовольнило маршала Сталіна». Отже, як компенсацію за Східні Креси передбачалося віддати Польщі німецькі території на заході: Силезію, Померанію, Східну Пруссію. Британія сприймала вимоги СРСР про польські кордони як невідворотність; крім того, Польща не змогла б жити в мирі з СРСР, утримуючи території, на які той претендував.

Поки питання польського кордону обговорювали у високих кабінетах учасники Антигітлерівської коаліції, на місці, в умовах німецької окупації, його з’ясовували українські та польські повстанці. Бандерівці розглядали Другу світову війну як шанс для відновлення держави, територія якої мала охоплювати всі землі компактного проживання українців. Лідери польської Армії крайової (АК) прагнули відновлення довоєнного польського кордону. Переговори підпільних представників польського еміграційного уряду з ОУН та іншими організованими українськими структурами на окупованих територіях розпочалися вже 1940 р. і тривали з перервами аж до часу припинення діяльності польського підпілля 1946 р. Українська сторона була готова співпрацювати з поляками, але висувала попередню вимогу — визнання етнографічного принципу проведення державних кордонів, тобто зречення Польщею своїх Східних Кресів.

У серпні 1941 р. представник ОУН Володимир Горбовий на переговорах із польським підпіллям заявив: «Ми не можемо зрезигнувати з лінії Сяну та Бугу, бо це означало б зректись найбільш національного вартісного елементу [...] В такій ситуації єдиний вихід — збройно вирішувати ці справи, як це було у 1918 році». Інший оунівський діяч переконував поляків: «Для нас байдуже, яку компенсацію візьмете з Німеччини. Можете собі взяти Пруссію і більше, ми вам охоче в цьому допоможемо, але там, де ми є в більшості (кордон Сяну, Бугу і Прип’яті), хочемо самі вирішувати».

У березні 1943 р. командувач АК Стефан Ровецький отримав від уряду з Лондона інструкції щодо переговорів з українцями. Поляки відмовлялися поступатися територіями, натомість гарантували дотримання всіх громадянських прав для української меншини у відновленій Польщі. Щоб зробити українців поступливішими, їм змальовували похмуру перспективу безнадійної боротьби. Стверджувалося,