Читати книгу - "Ожеледиця"

У тому, що ці два вбивства скоїла одна й та сама людина, Олександр Іванович не сумнівався й хвилини. Більше того, друге вбивство допомогло йому розкрити перше. Але як же це неймовірно! Як жахливо! Звичайно, кар’єрі Шмідта прийде кінець, хоча його самого, можливо, вважатимуть жертвою, а жертв у нас люблять… Саме тому основна маса людей замість того, щоб продовжувати вчитися і шукати нові шляхи заробітків, все стогнуть і плачуть, що їх обдурили, обікрали і образили. Воно, звичайно, так: мало того, що країна, у якій генеральні секретарі ЦК КПРС один за одним обіцяли світле майбутнє, розвалилася, не проіснувавши навіть ста років, так ще й за останні 23 роки перетворили армію на купу металобрухту, а міліцію — на сміття. А що, як котрась із ворожих Україні країн скористається її жалюгідним станом і нападе? Росія он щось там біля Криму порпається… Та ні, Росія не може, ми ж сімдесят років як одне ціле були.

Все це промайнуло у голові втомленого слідчого за кілька хвилин, поки не заспокоїлися присутні і не припинився галас, який вони здійняли.

— Я ризикую здатися вам якимось Пуаро або Ніро Вульфом, але все-таки вирішив виявити повагу до вашої родини і розповісти, хто і як убив Аліну Шмідт і її нареченого Антона Гаєвського.

У кімнаті знову зашуміли.

— Так, — Борейко помовчав, почухав потилицю, похитав круглою напівлисою головою, — це зробила одна людина.

— Антон що, зрозумів, хто убив Аліну, і за це вбили його? — припустила Лідія Миколаївна.

— Ні. У планах вбивці було вбити обох, вірніше, усіх трьох… — Борейко виразно подивився на Марину Шмідт.

— Я не вбивала, — закачавши головою, закричала та. — Не вбивала!

Кімната завмерла. Здавалося, навіть повітря у ній завмерло, затужавіло.

— Ви, Марино Борисівно, познайомилися з Антоном Гаєвським, коли він прийшов до вас у салон, щоб зробити татуювання, так?

— Т-т-ак, — її голос тремтів.

— Він вам сподобався, і ви вирішили, що не проти завести з цим фізично привабливим хлопцем стосунки. Починалося все правильно: він теж звернув на вас увагу, і якби ви не забули вдома телефон і не попросили сестру його принести, він був би ваш, бо з Аліною ніколи б не зустрівся. Скажіть, навіщо вам потрібен був у цей день телефон? Хіба не можна було обійтися день без нього?

— Так Антон мав подзвони-и-ти, — завила раптом Марина. Личко її зморщилося, ніби зім’ялося, і вона стала дивно схожа на свою бабусю, Нінель Георгіївну. Борейко ковзнув по старій поглядом і повернувся до виючої дівчини.

— Тож Антон не зміг до вас додзвонитися, тому вирішив прийти. Приніс цукерки, квіти… А в цей час Аліна принесла вам телефон. Ви розумієте, що це доля? Ви самі влаштували їх зустріч.

Та, що хоче слухати тільки про кохання, перестала плакати. Вона стиснула губи і злісно блиснула газами:

— Я не вірю в долю!

— А даремно. Бо якби ви вірили у долю, то втішалися б з того, що стали її провідником і влаштували щастя своєї сестри. Але ви в долю не вірите, тож ви їй заздрили. Заздрили її успіхам у навчанні, її зовнішності, а тепер вона ще й хлопця у вас забрала. З цього випливає, що у вас був мотив.

— Чому я повинна влаштовувати чиєсь щастя, якщо у мене самої його немає? Так, я хотіла повернути Антона, але я не вбивала!

— Ні. Ви не вбивали. Ви поскаржилися своєї матері, і вона вирішила вбити одразу двох зайців.

— Що-о-о! Алла! Це ти вбила нашу дочку? І цього… Гаєвського? — заволав Борис Мойсейович.

Борейко не звернув на те уваги. Він продовжував:

— Алла Володимирівна вирішила допомогти молодшій доньці, а заодно покращити своє матеріальне становище і положення в суспільстві. Вона надумала умовити Аліну вийти заміж за Олега Ківалова. Я не психолог, тому не маю ні найменшого уявлення, за якими законами працюють симпатії. Чомусь великим чоловікам подобаються маленькі-худенькі, малорослим — високі довгоногі топ-моделі, невимушеним і зіпсованим — скромні розумниці. Олегу подобалася Аліна. Крім того, він розумів, що одружившись на такій дівчині, він поверне добре ставлення батька, а значить, і гроші. Вони з Аллою Володимирівною уклали договір: вона влаштовує йому весілля з Аліною, а він їй за це платить.

Борейко не зводив очей з дружини майбутнього мера. Вона мовчала, надувши щоки, від чого стала жахливо негарною і старою.

— Ви намагалися умовити Аліну, — Борейко підвищив голос. — Аліна навідріз відмовилася. Більше того, вона повідомила вам, що вагітна, і ви її вдарили!

— Я не хотіла її вбивати, — Алла Володимирівна заплакала, закривши обличчя руками. — Я її просто штовхнула, а вона впала і вдарилася об кут стола… Це був нещасний випадок! Я не хотіла її вбивати!

— А ви її і не вбили, Алло Володимирівно.

Кімната вибухнула звуками, сповнилася голосами. Тільки одна людина сиділа тихо, не промовляючи й слова — найстарша у родині Шмідт, Нінель Георгіївна. Бліда, але сповнена гідності, вона спостерігала за всім цим товариством. А Борейко тимчасом продовжував:

— Ви, Борисе Мойсейовичу, чули, як лаялися ваші жінки. Ви чули, як хтось упав, але замість того, щоб вийти подивитись, що сталося, якнайшвидше відіслали з дому свого сина. Вам було ніколи — у вас передвиборна кампанія, і вам не до якихось там бабських розбірок. А тут ще й Валерій, почувши, що ви хочете віддати книжковий бізнес Аліні, став обурюватися. Ви Валерія виштовхали, але ж у нього був ідеальний з точки зору вбивці мотив — гроші, тобто шанси на безбідне життя.

Валерій голосно ковтнув і почав вкриватися потом.

— Як ви смієте! Я потім вийшов… Я хотів допомогти… — почав виправдовуватися господар будинку, і обличчя його стало червоним.

— Коли ви вийшли, ваша дочка дійсно була вже мертва, бо поки ви ховали сина, вбивця зробив свою справу. А от якби ви відразу спустилися разом зі своїм сином і допомогли Аліні встати, то могли б врятувати свою дочку. Але їй допоміг піднятися вбивця. Допоміг піднятися для того, щоб покласти навіки.

— Я її не вбивав! Я її не вбивав, — ніби читаючи мантру, ворушив губами Валерій.

— Ні, Валерію, і ви не вбивали свою єдинокровну сестру. Аліна не вмерла від удару об кут столу. Її вбила ось ця спиця для в’язання, — слідчий витягнув з-під паперів, які лежали на столі, довгу, сантиметрів