Читати книгу - "Правила гри. Частина друга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Що?.. — потім Хранитель здогадався, що навколо забагато зайвих вух.
— Розповім згодом, — пообіцяв я. — Втім, за подробицями ви можете звернутися до пана Тієліга. Схоже, він знає більше.
Солдати входили та в’їздили до зали, десятники (згідно з розпорядженнями) розсилали їх по казармах. За кілька годин попередній план стане не більше, ніж фантомом. Нездійснене вбивство — не вбивство. Принаймні для тих, хто й не підозрював про нього.
Все це цікаво. От тільки чи буде у Пресвітлого можливість полегшено зітхнути? Чи повернеться він у своє тіло? І куди тоді подітися мені?
Однак подібні міркування відбирають багато сил І не дають ніяких результатів. До того ж, мені страшенно хотілося спати. Я ж отримав у спадщину не лише пам’ять правителя, але і його тіло. А зараз глибока ніч, незабаром світанок.
Звичайно, якби на моєму місці був Талігхіл, він би перш за все обговорив нову ситуацію з радниками. Але ж я — не він. І для того, аби щось обговорювати, треба хоча б плутано, але уявляти, як це робиться. Та й зараз час вже не грає ні на нас, ані проти нас. Отож…
Я піднявся у спальню Пресвітлого, наказав нікого не впускати (тільки у термінових справах) та впав у ліжко. Збирався помізкувати над своїм теперішнім становищем, але не зчувся, як заснув.
ДЕНЬ НАСТУПНИЙ
(після обриву)
Я прокинувся сам. Ніхто не ходив під дверима і не повідомляв сумним голосом: «Час вставати, пане!» Словом, у кожної події є свої позитивні моменти.
Стеля наді мною видавалася напрочуд знайомою. Цілком могло статися, що мене (тобто, Пресвітлого) оселили в тій кімнаті, що й мене. Тьху! Можливо, що в різні проміжки часу, котрі знаходилися один від одного на відстані кількох сотень років, ми перебували в одному й тому ж самому місці. Хоча, звичайно, впевнено стверджувати це я не міг.
Вставати не хотілося. Це обіцяло масу проблем, котрі я, найвірогідніше, не зможу вирішити. Але й вилежуватися у ліжку надто довго не личило — нетерплячі та жадібні до нарад пани могли вирішити, що я відкинув уві сні копитця, та й заходилися з’ясовувати цю пікантну деталь.
Завжди був сором’язливим.
Ось так і вийшло, що в результаті я все ж таки піднявся та почав одягатися.
…Тепер, мабуть, варто поснідати й скликати цю кляту нараду. Але… Але — правитель я чи не правитель?! Поспішати нікуди. А мені потрібно поміркувати, оскільки вчора я замість цього безвідповідально заснув.
Тому пішов нагору, на дзвіницю. Чи то минулого разу мені здалося, чи тіло Талігхіла було тренованішим, але зараз я піднявся туди набагато швидше та без особливих труднощів.
Знайомий дзвонар зі шрамом на губі вже був там. Він шанобливо вклонився та відійшов подалі.
Ось вона, ущелина Кріна семисотрічної давності. Зовсім не схожа на теперішню. По-перше, три зайвих вежі. Дві з них, щоправда, виглядають жалюгідно: у Південно-Східної проламано бік, і звідти досі сльозиться сіра цівочка диму; Південно-Західна дуже обгоріла і, схоже, трохи похилилася, хоча — з чого б це? Мабуть, здається.
Та й із Північно-Східною також не все гаразд: десь пообвалювалися, наче гнилі зуби, бойові балкони; вона вся в олії та в сажі — сумне видовище. Гадаю, наша вежа виглядає не краще.
Хуміни продовжують обстріл із баліст та катапульти, причому сьогодні вона націлена саме на нас. І, звичайно ж, луки та арбалети, — без них не обійтися. Добре хоч, що стріли не долітають до дзвіниці.
Я прихилився до парапету та розмірковував, як же повестися на цій клятій нараді. Не скликати її не можна, скликати — теж.
Єдиний вихід, який здавався мені прийнятним — дати можливість висловитися іншим. Нехай Тесса, Кен, Лумвей, Тієліг та решта пропонують щось, скаржаться на гірку долю і взагалі — роблять, що заманеться. А я оберу найрозумнішу пропозицію і прийму її.
Дипломатія!
Вважатимемо, що хід історії не змінився. І Талігхіл не загине найближчим часом.
Випадкова стріла дісталася до бійниці, але лише люто ткнулася у камінь. Я подивився на свою руку, яку щойно вона оминула, і повільно витер спітніле чоло.
Скликати можновладців не довелося. Спускаючись сходами, зустрів Хранителя Лумвея, який сказав, що дуже перепрошує, але останні події, на його думку, вимагають перегляду деяких планів. І чи не буду я такий ласкавий…
Сказав, що буду. Більше того, негайно. I взагалі, прошу вибачення, що змусив чекати.
У результаті, вийшло все так, як і слід було очікувати. Те, що сталося, вирішили видати за невдалий маневр. Люди все одно підозрюватимуть, що насправді було інакше, але сперечатися — не ризикнуть, дошукуватися істини — також. Не те зараз становище, аби займатися пошуками правди.
Важливіше було вирішити, що робити далі. Але тут, як я і передбачав, ніхто не зміг запропонувати нічого конкретного. У тому числі, і Пресвітлий Талігхіл. Якби я зметикував тоді у коридорі та послав людей в атаку, то, можливо, зараз ми б уже святкували перемогу. Ніхто з присутніх уваги на цьому не закцентував, але думали так багато. А тепер ми замкнені у вежі, і замкнені надійно. Всі виходи перекриті, тільки залишається сподіватися на Богів. У яких, між іншим, ні я, ні мій попередник не вірили.
Коротше кажучи, нічого конкретного не вирішили. Ще зменшити порції, звичайно, можна, але що з того?
Олії в полум’я підлили дзвонарі. У них була розмова з Північно-Східною, і, як з’ясувалося, там становище ще гірше.
Розходилися мовчки. Я намагався відкараскатися від нав'язливих співрозмовників та закрився у кімнаті. Робити було нічого. Може, написати заповіт та вкласти у якесь сховище — гляди, хтось знайде років сімсот по тому та передасть пану Нулкеру, рятуючи його від наглої смерті в давньому Ашедгуні.
Від таких думок розболілася голова. Я розмірковував, чи є тут засоби проти головного болю (крім занадто кардинальних, типу шибениці). В цей час у двері постукали. Я зробив спробу проігнорувати, але по той бік знали, де мене шукати. Довелося відчиняти.
— Пресвітлий, гадаю, нам слід серйозно переговорити, — заявив пан Тієліг.
Він зайшов та щільно зачинив двері.
— З вами щось трапилося в коридорі, чи не так?
Я розвів руками:
— Правильно. Та ви й самі чудово знаєте. Впав із коня, втратив свідомість.
— Ви ніколи раніше не втрачали свідомості, — це звучало як звинувачення.
— Усе колись буває вперше, — відповів я. — А що?
— Послухайте…
Цієї миті навколо запанувала темрява. Мигонуло. Здригнулося. Та повернулося до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Правила гри. Частина друга», після закриття браузера.