Читати книгу - "Діти Дюни"

Проповідником можна зайнятися пізніше. Вона зрозуміла його становище. Символіка була ясною. Він був древнім духом розгнузданих спекуляцій, духом єресі, що жив і діяв у її ортодоксальній пустелі. Це давало йому силу. Байдуже, чи був він Полом… аж доти, доки в цьому можна сумніватися. Але бене-ґессеритське знання підказало Алії, що в його силі міститься ключ до його слабкості.

«Проповідник має хибу, яку ми знайдемо. Я шпигуватиму за ним, стежитиму щохвилини. А коли трапиться нагода, його буде дискредитовано».

Не сперечатимуся з твердженнями фрименів, що вони натхненні Богом для передачі релігійного одкровення. Їхня одночасна претензія на ідеологічне одкровення викликає в мене бажання висміяти їх. Очевидно, що вони висувають такі подвійні претензії в надії на те, що це зміцнить їхній мандаринат і допоможе втриматися у Всесвіті, який вважає їх дедалі обтяжливішими. Перестерігаю фрименів од імені всіх обтяжених народів: короткотермінова доцільність завжди підводить у дальшій перспективі.

Проповідник в Арракіні

Уночі Лето зі Стілґаром піднявся на вузький виступ біля вершини низької скелі, яку на січі Табр називали Служкою. При світлі Другого місяця, що саме йшов на спад, із цього виступу відкривався краєвид — Оборонна Стіна з горою Айдаго на півночі, Великою рівниною на півдні та хвилями дюн, що котилися на схід до Хаббанійського хребта. Здійнятий вітром пил, що залишився після бурі, приховував південний горизонт. Місячне світло, здавалося, покрило памороззю край Оборонної Стіни.

Стілґар прийшов сюди всупереч власній волі, погодившись урешті на таємну вилазку, бо Лето розпалив його цікавість. Якою була необхідність у ризикованому нічному поході крізь пісок? Хлопець погрожував, що в разі відмови Стілґара зуміє вислизнути та здійснити цю подорож наодинці. Але й мандрівка вдвох однаково непокоїла Стілґара. Дві такі важливі мішені самі, вночі!

Лето присів на виступі, обличчям на південь, до рівнини. Час від часу постукував по своєму коліні, наче від розгубленості.

Стілґар чекав. Він був майстром безмовного чекання. Стояв за два кроки від свого підопічного: руки схрещені, нічний вітерець легко розвіює одяг.

Для Лето перехід через пісок був відповіддю на внутрішній розпач, потребу пошуку нового способу життя в мовчазному конфлікті, яким не могла більше ризикувати Ганіма. Він умовив Стілґара на спільну мандрівку, бо існували речі, які той мусив знати, щоб приготуватися до наступних днів.

Лето знову вдарив по своєму коліні. Тяжко було знати початок! Інколи він почував себе продовженням цих незліченних інших життів, усіх таких же реальних та безпосередніх, як його власне. У повені цих життів не було кінця, жодного довершення — лише вічний початок. А ще вони могли стати натовпом, що добивався до нього, наче він був єдиним вікном, крізь яке кожен хотів визирнути. У них чаїлася небезпека, яка знищила Алію.

Лето вдивлявся у місячне світло, що посріблювало сліди бурі. Рівниною тяглися брижі та складки дюн: кременева порода, немов на мірку здмухана та впорядкована вітрами, збиралася у хвилі — пісок стиглогорохової барви, крупчастий пісок, галька. Він почувався наче пійманим у пастку, в одну з хвилин хисткої рівноваги досвітку. Час тиснув на нього. Був уже місяць Аккад, а позаду зостався нескінченний період чекання: довгі спекотні дні та гарячі суховії, ночі, схожі на цю, — з надокучливими поривами й нескінченними повівами з розпечених земель Яструбиного бледу. Він глянув крізь плече на Оборонну Стіну, пунктирну лінію у зоряному світлі. За цією стіною, у Північному низькодолі, лежав центр його проблем.

Ще раз глянув на пустелю. Доки він вдивлявся в гарячу темряву, настав світанок, сонце піднімалося з піщаних косогорів, зеленуватим промінням торкаючись червоних смуг, прокладених бурею. Він заплющив очі, намагаючись побачити, який вигляд матиме цей день в Арракіні, і місто постало у його свідомості, зафіксоване на непорушній картинці як розкидані коробки між світлом і новими тінями. Пустеля… коробки… пустеля… коробки.

Коли він розплющив очі, пустеля залишилася: розлогий куркумового кольору простір похвецяного вітром піску. Маслянисті тіні біля підніжжя кожної дюни тяглися як пальці проминулої ночі. Поєднували один час з іншим. Присівши, він думав про ніч, тоді як Стілґар невтомно стояв позаду. Його старшого супутника непокоїли тиша й незрозумілі причини цієї мандрівки. Стілґар мусить мати багато спогадів про перехід цією дорогою зі своїм улюбленим Муад’Дібом. Навіть зараз Стілґар пильно оглядав усе довкола, щоб застерегтися від небезпеки. Стілґар не любив відкритого простору при денному світлі. Був у цьому чистим старим фрименом.

Лето не хотілося покидати в думках ніч і напруження від переходу через пісок. Тут, на камені, ніч набрала чорноти й непорушності. Він поділяв Стілґарів острах перед днем. Темінь була цілісною, навіть якщо породжувала кипучий страх. А світло може поєднувати в собі купу всього. Ніч була повна запахами страху й того, що з’являлося з шурхітливими звуками. Вночі протяжності розпадаються, усе вигострюється: колючки як ножі, стебла як леза. Але денні жахіття можуть бути гіршими.

Стілґар кашлянув.

Лето озвався, не обертаючись:

— У мене дуже серйозна проблема, Стіле.

— Я так і здогадувався. — Голос поблизу Лето був тихим і настороженим. Дитина до жаху нагадувала свого батька. Це ж заборонена магія, яка викликала у Стілґара огиду. Фримен знав страхіття одержимості. Виявлених одержимих законно вбивали, а їхню воду виливали в пісок, щоб вона не занечистила собою племінної цистерни. Мертві повинні зоставатися мертвими. Це добре — шукати безсмертя в дітях, але діти не мали права надто точно відтворювати форми зі свого минулого.

— Моя проблема в тому, що батько залишив стільки речей недовершеними, — сказав Лето. — Особливо в осерді нашого життя. Імперія не може йти цим шляхом, Стіле, не зосередившись на людському житті. Я кажу про життя, розумієш? Життя, а не смерть.

— Якось, коли твого батька непокоїло видіння, він сказав мені щось схоже, — відповів Стілґар.

Лето відчув спокусу розвіяти тривожний острах свого супутника якоюсь легкою фразою, наприклад, запропонувати порушити свій піст. Він зрозумів, що дуже голодний. Востаннє вони їли попереднього полудня, а Лето наполіг на цілонічному пості. Але зараз ним керував інший голод.

«Клопіт із моїм життям такий самий, як і клопіт із цим місцем, — подумав Лето. — Немає первісного творіння. Я просто повертаюся знову й знову, аж доки відстані не зникають. Я не бачу обрію. Не бачу Хаббанійського хребта. Не можу знайти первісного місця випробування».

— Справді, ніщо не замінить передзнання, — сказав Лето. — Може, я маю ризикнути з прянощами…

—