Читати книгу - "Інститут"

— Щасти тобі з цим, — сказала Каліша.

Гелен покрокувала геть. Люк підібрав труси Ейвері саме вчасно, щоб поглянути, як вона вихляє стегнами у вицвілих джинсах.

— Ням-ням, скажи? — рівним тоном мовила Каліша.

Люк передав їй одяг, відчуваючи, як пашіють його щоки.

— Це так, але над особистісними якостями їй ще працювати й працювати.

Він сподівався, що насмішить Калішу, йому подобався її сміх, але дівчина зажурилася.

— Це місце виб’є з неї весь дур. Ще трохи, і вона тікатиме й здригатиметься щоразу, як бачитиме чоловіка в синій уніформі. Як і всі ми. Ейвері, тобі треба перевдягнутися, ось твої речі. Ми з Люком відвернемося.

Вони стали до малого спинами і крізь прочинені двері втупили погляди в плакат, що називав це місце раєм. Позаду чулися сопіння і шурхотіння. Зрештою Ейвері промовив:

— Я вдягнувся. Можете обертатися.

Вони обернулися.

— А тепер віднеси ці мокрі штанці від піжами у вбиральню, — сказала Каліша, — і повісь на краї ванни.

Він, не сперечаючись, виконав прохання, тоді почовгав назад.

— Я все зробив, Ша.

З його голосу випарувалася лють. Тепер він звучав утомлено і зніяковіло.

— Ото й добре. А тепер залізай у ліжко. Лягай, уже можна.

Каліша сіла, вмостила ноги Ейвері собі на коліна, тоді похлопала долонькою біля себе. Люк присів і спитав у Ейвері, чи йому покращало.

— Мабуть, — відповів хлопчик.

— Не мабуть, а точно, — сказала Каліша і знову взялася гладити малому волосся.

Люк відчув (може, повна фігня, а може, ні), що між цими двома багато чого відбувалося. Такий собі внутрішній трафік.

— Давай уже, — сказала Каліша. — Розказуй йому свій жарт, якщо так кортить, а потім спи, бляха.

— Ти сказала погане слово.

— Авжеж. Розповідай йому жарт.

Ейвері глянув на Люка.

— Окей. Ну, перший — під мостом без хвоста, другий — на мосту з хвостом, а третій — на кортанах. Хто це?

Люк подумав був сказати Ейвері, що в пристойному товаристві так людей не називають, але потім вирішив, що в Інституті про пристойне товариство можна навіть не заїкатися, тож просто сказав:

— Не знаю.

— Бик! Тямиш?

— Атож. Чому курча дорогу перейшло?

— Щоб потрапити на інший бік?

— Ні, бо дурне було. А тепер спи.

Ейвері почав іще щось казати, може, другий жарт пригадав, але Каліша його втихомирила. Вона безперестанку гладила його по голові. Губи беззвучно рухалися. Повіки в Ейвері обважніли. Очі почали заплющуватися, потім розчахнулись, потім знов заплющились і розчахнулись, цього разу вже повільніше. Тоді повіки опустилися і більше не піднімались.

— Що ти йому зробила? — спитав Люк.

— Заспівала колискову, що колись співала мені мама. — Каліша говорила трохи голосніше за звичайний шепіт, та в інтонаціях усе одно читалися здивування і задоволення. — Я б у ноти не попала навіть упритул, але коли співаєш подумки, то мелодія, здається, вже не так важлива.

— У мене таке враження, що він не дуже обтяжений інтелектом.

Каліша глянула на Люка так, що в нього розпашілося обличчя, так само, як коли вона перехопила погляд на ноги Гелен і поглузувала з цього приводу.

— Тобі, мабуть, весь світ видається не обтяженим інтелектом.

— Ні, я не такий, — запротестував Люк. — Я просто хотів сказати, що…

— Розслабся. Я знаю, що ти хотів сказати, але йому не мізків бракує. Не зовсім. Бути таким потужним ТП, як він, певно, не дуже добре. Коли ти не знаєш, що думають люди, то тобі змалечку доводиться… гм-м-м…

— Розшифровувати сигнали?

— Ага, воно. Звичайні люди виживають за рахунок того, що вгадують емоції за виразом обличчя, оцінюють інтонації разом зі словами, які чують. Це наче нарощувати собі зуби, щоб жувати тверду їжу. А цей малий серунчик — як кроленятко Тампер з диснеївського мультику. Його зуби ні на що не годяться, окрім трави. Розумієш мене?

Люк сказав, що розуміє. Каліша зітхнула.

— Інститут — паскудне місце для Тампера, але, може, це не так уже й важливо, оскільки ми всі зрештою потрапимо в Задню половину.

— А наскільки він сильний ТП, наприклад, порівняно з тобою?

— Дофігіща сильний. Є така штука, що вони її вимірюють, МНФ. Якось піддивилася її в ноутбуці лікаря Генд­рікса, і це має бути якийсь крутий показник, може, найкрутіший з усіх. Ти в нас голова, то, може, знаєш, що воно означає?

Люк не знав, але мав намір дізнатися. Ну, якщо в нього спершу комп’ютер не заберуть.

— Що б воно не було, але в цього малого МНФ має просто зашкалювати. Я з ним розмовляла! Це була справж­ня телепатія!

— Але ж ти мала справу з іншими ТП, навіть якщо вони рідкісніші за ТК. Може, не в зовнішньому світі, але тут — так точно.

— Ти не розумієш. Певно, просто не можеш. Це наче слухати платівку на програвачі, коли гучність на мінімумі, або слухати, як хтось розмовляє у подвір’ї, коли ти сидиш на кухні і працює посудомийка. Інколи взагалі нічого не розібрати, наче ти не на ту хвилю налаштований. А цей випадок — реальна тема, мов у фантастичному кіно. Люку, ти мусиш піклуватися про нього, коли мене не буде. Бо він — що той клятий Тампер. Воно й не дивно, що малий поводиться не на свій вік. Його життя ще не било.

Найбільше Люка вразила фраза «коли мене не буде».

— Ти… тобі хтось уже казав, що час іти в Задню половину? Може, Морін натякала?

— А в цьому нема потреби. Зі мною вчора жодних сраних тестів не проводили. І уколів теж не робили. Це знак. І Нік теж піде. Джордж і Айріс, мабуть, пробудуть трохи довше.

Вона ніжно обхопила рукою Люкову потилицю, від чого хлопець знову відчув той самий електричний імпульс.

— Я зараз хвилинку пограю роль сестри, Люку, твоєї старшої сестри, тож вислухай мене. Якщо в дівчинці-панкусі тобі подобається тільки те, як вона вихляє стегнами, то хай воно так і буде. Тут не варто сильно прив’язуватися до людей. Бо коли вони йдуть, з тобою пиздець шо коїться, а йдуть усі. Але про цього малого піклуйся, поки буде змога. Коли я думаю, що Тоні, або Зік, або та сучка Вайнона можуть його вдарити, то мені аж плакати хочеться.

— Зроблю все, що зможу, — пообіцяв Люк, — але сподіваюся, що ти тут іще довго пробудеш. Бо я за тобою сумуватиму.

— Дякую, але це саме те, про що я тобі щойно казала.

Вони трохи посиділи мовчки. Люк розумів, що скоро йому доведеться піти, а не хотілося. Він був ще не готовий лишатися на самоті.

— Гадаю, я зможу допомогти Морін, — тихо, майже не рухаючи губами, мовив Люк. — З тими боргами по кредитках. Але мені треба буде з нею поговорити.

Зачувши це, Каліша розчахнула очі й усміхнулася.

— Справді? Було б класно. — Вона піднесла губи до його вуха, і тілом знову забігала мурашня. Люк боявся дивитися собі на руки,