Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

своїм почтом побіля воріт міста, напитуючи мойого капітана. Він, як тілько може, намагається її уникати, хоча за її відсутності й у своїй Історії він вихваляє її, добираючи найвишуканіших слів. Правда полягає в тому, що він боїться, що його мерзенна пригода вийде наяв, і я так підозрюю, що він розривається між небажанєм одружитися з нею (і таким робом зробити з неї чесну жінку) і своїм жаданєм ще раз вдовольнити із нею свою хіть. І хотя од самого згуку його голосу мене починає нудити, так я його ненавиджу, одначе він ніяк не може тримати при собі свій сороміцький подвиг і досі мусить, коли ми залишаємося наодинці, товкти старе, заявляючи, що її квітка була найсоковитішою з тих, які йому коли-небудь доводилося зривати et cetera.

А що стосується принцизни, то вона й досі ще ошивається коло воріт, повна жаданя, і посилає йому через своїх прислужників плетені кошики, повні великих сушених баклажанів…

— Боже ж ти мій! — вигукнув наприкінці Берлінґейм. — Ваша Світлосте, тільки гляньте на це!

Ніколсон усміхнувся, сидячи за зеленим столом, де завершував оборудку із Совтером.

— Нові докази проти Куда, так?

— Та до біса того Куда! — відповів Берлінґейм. — Ось, прочитайте це, сер! Це все стосується того таємничого баклажана, про який я вам стільки розповідав! О Боже, якби тільки там був ще й рецепт! Як думаєш, Ебене, що то таке, якась енкавстика чи афродизіак? Оце «вогнисто-червоний» — це щось на кшталт phlogosis[104]… Але ж, їй-бо, у чому ж тут фокус? Та з цією штукою я міг би врятувати цю нещасну Провінцію!

— Ану стривайте, я щось не збагну! — заявив Ніколсон, якого, як і всіх, окрім Ебенезера, це спантеличило; але коли йому пояснили зміст «Діяріуша» і його значення, його обличчя набуло серйозного виразу. — І навіть так, це все одно було б ризикованою справою, — вирік він, маючи на увазі посольство на острів Бладсворт, яке запропонував здійснити Берлінґейм, — але ця штука з баклажаном могла б викликати в них замішання…

— Я міг би це зробити! — не вгавав Берлінґейм. — І вже до кінця тижня міг би бути королем агатчвупсів, якби мав той рецепт! Сміте! — Він повернувся до здумілого бондаря. — Де та частина записок, якої тут бракує? Присягаю, ти не залишиш Провінції, поки ми її не отримаємо!

І на превелике здивування Ебенезера, перш ніж спантеличений бондар встиг щось заперечити, вперше за весь час озвалася Джоан Тоуст:

— Ви дарма погрожуєте йому, — сказала вона. — Він і гадки не має, що ви від нього хочете чи де його шукати. Я вкрала ці сторінки і нікому їх не віддам.

Берлінґейм, Ніколсон і сер Томас — усі заходилися її вмовляти, щоб вона віддала ті відсутні сторінки або принаймні відкрила, у чому полягає цей фокус, який капітан Джон Сміт провернув, аби виказати свою звитягу у Віргінії; вони пояснили, яка серйозна ситуація склалася на острові Бладсворт, і ту стратегію, що обрав Генрі, щоб запобігти повстанню, але все було марно.

— Гляньте на мене! — з гіркотою в голосі крикнула дівчина. — Подивіться на ці плоди розпусти! Відфайдолили, коли було дванадцять, заразили пранцями у двадцять, і мертва в двадцять один! Спустошена, спотворена, зґвалтована і зраджена! Жіноча доля й без того жалюгідна; і ви гадаєте, я передам оцей убивчий рецепт, аби зробити її ще гіршою?

Марно потім присягав Берлінґейм ніколи не застосовувати Смітової суміші для хтивих цілей, а тільки для того, щоб довести агатчвупсам, хто він такий.

— Хворий Диявол ладен пообіцяти у ченці податися, — відказала Джоан. — Настане час, коли ти захочеш завести дитину з Анною чи з кимось іншим… І я не стану тобі допомагати приготувати це гидке й паскудне вариво!

— Отже, він таки вживав якийсь напій! — вигукнув Генрі. — Чи цю штуку треба мастити?

Ніколсон стукнув своїм ціпком об підлогу.

— Ми маємо це знати, дівчино! Назвіть свою ціну!

Джоан розсміялася.

— Ви гадаєте, що можна підкупити мертву? Ні, сер, Бог свідок, що Великий Самець «кровосіся» й без того кусає досить дошкульно. І я не даватиму йому більше зубів, ніж у нього вже є! Але стривайте… — Її поведінка раптом змінилася, і в ній прокинувся схожий на Совтера розважливий ділок. — Я можу назвати мою ціну, так, сер?

— У межах розумного, звісно, — підтвердив губернатор. — Те, що ви попросите, має належати нам, щоб ми могли це дати.

— Ну, що ж, дуже добре, — вирекла Джоан. — Моя ціна — Молден.

— Ні! — крикнув Ендрю.

— Ні, благаю тебе! — вигукнув Ебенезер, якому, як і Анні, від цих перемовин стало ніяково.

— Це висока ціна, — завважив Берлінґейм, зацікавлено придивляючись до неї.

— Не така вже й висока, коли зважити на те, яку кепську послугу я роблю своїй статі, — відказала Джоан.

Тепер навіть Макевой був настільки схвильований, що долучився до загального хору тих, хто намагався її відмовити.

— І що ти збираєшся робити з цим маєтком, моя люба? — лагідно запитав він. — Тобі від нього тепер не буде жодної користі. Якщо й існує хтось, кого ти збираєшся забезпечити на майбутнє, ну, що ж, тоді, либонь, губернатор зможе це якось влаштувати.

Джоан повернула до нього своє обличчя, і його вираз пом'якшився, але її рішучість жодним чином не змінилася.

— Ти знаєш так само добре, як і я, що нема нікого, Джоне. Чому ти питаєш? Невже ти забув першу засаду розпусника? — І для інших вона повторила її: — Питайте у повії про ціну, але не те, чому вона така. Моя ціна — це право власності на мис Кука, і кінець торгам, хочте — приймайте її, а хочте — ні.

Ніколсон і Берлінґейм перезирнулися.

— Згода, — сказав губернатор. — Підготуйте папери, Томе.

— Ні, заради Бога, ні! — крикнув Ендрю. — Це протизаконно! Коли Сміт відмовився від прав, то право власності перейшло до мене!

— А от і ні, — сказав Берлінґейм. — Воно перейшло до Провінції.

— Чорт тебе забирай, чоловіче! На чиєму ти боці?

— Зараз на боці Провінції, — відповів Генрі. — Ці сторінки варті двох Молденів.

Ендрю став погрожувати, що подасть скаргу до Комітету з плантацій, але губернатора він