Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

гадаючи, що я міцно сплю, мій капітан звівся зі свого ложа (котре, як і моє, було бруднющим сінником, що лежав на землі) і викликав одного з вартових. Опісля між ними відбулася бесіда, яка велася пошепки, але не надто тихо, бо я міг чути її зміст. Вряди-годи він позирав на мене, аби переконатися, що я сплю. І на первий погляд так воно і здавалося. Але я, трохи розплющивши одне око і нашорошивши вуха, міг стежити за розмовою доволі легко. Сміт заявив, що зголоднів, що мене неабияк здивувало, бо ж я бачив, як на учті в цісаря він наївся вдосталь, так що сього вистарчило б на те, щоб годувати весь Джеймставн цілу зиму. Він зажадав, щоб йому негайно принесли попоїсти. Дикун, як си мині здало, не хтів сим завдавати собі зайвого клопоту, тим паче, коли мій капітан почав казати, яких страв йому заманулося; а саме: один баклажан (сей овоч дехто ще називає обержином) з кукурудзяним борошном і води, аби теє було чим запити…

— Баклажан! — пробурмотів собі під ніс Берлінґейм.

Він запевняв, що тільки так білі люде готують сей плід рослини, що зветься баклажан, що, як я добре знав, було брехнею.

Дикун хотів було покликатися на пізню годину і на пору року, але, коли мій капітан наполіг на своєму (ще й підкупив його, діставши якесь брязкальце зі своєї клятої кешені), він зрештою погодився поцупити один баклажан і трохи борошна зі спільної комори, що була поблизу хижі цісаря. Він пійшов, і поки його якийсь час не було, мій капітан нетерпляче міряв кроками хатину, мов той чоловік, дружина якого ось-ось має народити, не забуваючи при тому час од часу впевнятися, що я сплю міцним і безтурботним сном.

Коли дикун нарешті таки повернувся, принісши з собою два сушених баклажани і полумисок борошна, не кажучи вже про глек з водою, мій капітан винагородив його, давши знову якусь дрібничку, і попросив, якщо його ласка, вийти з хижі і чекати назовні, адже білі люде (як він стверджував) готують їжу не інакше, як усамітнившись. Коли дикун, радий, що може краще роздивитися свої скарби, зробив те, про що його попрохали, і залишив нас на самоті, мій капітан ізразу ж узявся до роботи із тим баклажаном, готуючи його у найдивовижніший спосіб, який мині коли-небудь доводилося бачити. Одним словом, я сим був так вражений, що навіть зараз, декількома тижнями пізнійше, у Джеймставні, коли я узявся писати сю повість у свойому Діяріуші, мині важко уявити собі, що се все правда. Бо якби я не бачив се на власні очі, то ніколи б не повірив, що се щось інше, ніж хтивий вимисел чиєїсь хворобливої уяви. Достоту незчисленні, що не вкладаються в головах поміркованих і чеснотливих людей, є звичаї і брудні засоби тих похітливих осіб, служителів плоті, які й досі ставлять Венеру й Бахуса понад чеснотливу Мінерву і вивчають зі старанністю, гідною справжніх учених мужів, усі ті вишукані штуки й таємничі викрутаси тілесних зносин! Мене бере сором, коли я викладаю усе се на папері, ба навіть на потаємних сторінках свойого Діяріуша, і я заприсягся, що він не потрапить на очі жодній людині, допоки я живу.

— От тобі й на! — вигукнув Берлінґейм. — Бракує решти сторінки, а також частини наступної! Ти розумієш, що тут у нас на руках, Ебене?

— Ти хочеш сказати, що тут ідеться про Священний Баклажан, за який розповідав таяк Чікамек? Не без того, що тут існує певний зв'язок…

— Я знаю, що він є! О Боже, що б то могло значити!

Вони стали читати далі, Берлінґейм з виразом жадібного, майже болісного прагнення довідатися, що ж там буде далі, тоді як Ебенезер відчував перші ознаки ніяковості.

З сеї причини [так продовжувалася після перерви оповідка] мині було вельми прикро, що коли декількома годинами пізнійше я отямився, то усвідомив, що мене й насправді охопив той стан, який я допіру тільки вдавав, а саме міцний і безтурботний сон…

— Шляк би його трафив! — вигукнув Генрі.

Мій одпочинок був перерваний дикуном, отим вартовим наглядачем, і, підхопившись, я побачив, що сонце вже зійшло. Знадвору до моїх вух долинало гикання і завивання багатьох дикунів, і я здогадався, що вони всі зібралися, щоби бути присутніми при тому, як мойого капітана піддадуть сьому хтивому спробунку із їхньою принцизною. Мій капітан, коли я подивився на нього, був повністю вдягнений, і жодних ознак обержина чи чогось іншого видко не було, тож я міркував, чи не була часом та сцена, самовидцем якої я був минулої ночі, лише якимось фантастичним сном, одним із тих, що звичаєм сняться людям, коли їхнє житє близиться до кінця…

— Отже, він і справді бачив це на власні очі, — висунув здогадку Ебенезер, — хоч би що там було.

— Але ж сторінка зникла!

Се правда [писалося далі в «Діяріуші»], що коли ми під поглядами наших вартівників-дикунів вийшли з хижі й нас повели до громадського пляцу, було видко, що мій капітан мав певні труднощі з ходою, наче йому було важко зводити докупи ноги; але сю ваду можна було скласти як на страх (який, як се добре відомо, здатен спричинитися до того, що чоловік мимохіть попустить цуглі своїй утрібці), так і на його дивну поведенцію минулої ночі. І те перве, здавалося, було більш імовірним, позаяк сцена, що відкрилася нашим очам, аж ніяк не могла нас втішити.

Довкола подвір'я стояли кружка люде, мешканці міста, що свойми жахливими криками і виттям наганяли на нас страху. Посеред великого кола утворилося менче, що складалося десь із десятка ватагів цісаря. Се були здорові бронзовошкірі дикуни, прикрашені пір'ям і розмальовані так, щоб надати собі найлиховіснішого вигляду, котрі, не маючи на собі нічого, опріч сього вбрання, стрибали і витанцьовували, несамовито вигукуючи й розмахуючи томагавками. Посеред сього малого кола, підносячись над усим натовпом, на височенному фотелі важно сидів цісар Поухатан, а перед ним на камені, що чимось скидався на вівтар, лежала Покахонтас, позбавлена будь-якої вдяганки та припнута ремінцями з сириці для відбування сього поганського обряду. Втім, попри свій принизливий стан, принцизна, здавалося, анітрохи не