Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

що порушення умов договору, вчинене Беном Спердансом, було б варте більшого осуду, ніж те ж порушення, скоєне містером Куком і його сином; якщо, на думку окружного суду, Вільяму Сміту мав належати весь Молден (за вирахуванням півтора акра) як відшкодування за заподіяні йому кривди, тоді, звісно, він має йому належати, незалежно від того, що його власником, так сталося, є сквайр Кук, а не бідолашний Сперданс — Сперданс також, суд не повинен це забувати, мав право розпоряджатися майном і на цій підставі діяв у інтересах Ендрю, коли позбавив бондаря заслуженини. А щодо тієї кволої казуїстики стосовно шлюбу…

— З вашого дозволу, Ваша Світлосте, — Берлінґейм увірвав йому мову на півслові, — у мене скінчився атрамент. — Він показав Ніколсону папір, на якому записував свідчення. — Бачите, я був змушений лишити речення містера Совтера недописаним? Я прошу Вашу Світлість дозволити мені піти пошукати ще одну пляшечку атраменту, а також краще перо.

Було видно, що спочатку губернатор, так само як Совтер і Ендрю Кук, був роздратований тим, що довелося перерватися, але щось в обличчі Берлінґейма, що зауважив також Ебенезер, але Совтер не міг помітити зі свого місця, змусило губернатора поглянути на сторінку, де були записані свідчення.

— Ну, що ж, морока, звісно, Генрі, але що тут вдієш, і крім того, думаю, що я тут не один, кому Пані Природа вручила свою повістку. — Він стукнув об край стола й підвівся. — Суд оголошує перерву десь на пів години. Ви можете вийти з кімнати, якщо хочете, але будинку не залишати.

21

Поет здобуває свій маєток

Тільки-но суд оголосив перерву, Річард Совтер і Вільям Сміт перейшли до інших покоїв, після чого Берлінґейм, який і не збирався вирушати на пошуки атраменту, радо доповів, що його

Частина III: Молден заслужений

каламар ще наполовину повний, але про людське око все ж таки мусив відправити двох ратників, щоб вони принесли ще.

— Ну, і нащо ти нас обдурив? — спитав Ендрю. — Я категорично протестую!

Берлінґейм знизав плечима.

— Щоб врятувати посаг Анни, — лукаво мовив він. — Я б не хотів втрачати мою частку мису Кука.

— Ні, Генрі, — дорікнула йому Анна. — Перестань!

— Я вам потім дещо скажу, леді, — з погрозою в голосі мовив Ендрю. — А зараз…

— А зараз у нас виникла критична ситуація, — втрутився Ніколсон, — і ми маємо не так багато часу, щоб скласти план.

— Критична ситуація? Дурниці! Ви ж чули мої доводи?!

— Так, і такі контрдокази Совтера, що він вам від маєтку і горщика нічного не залишить, щоб було куди посцяти. Власне, цей грубий троп нагадав мені… — він вклонився присутнім дамам і збирався було вийти.

— Ні, сер, — зупинив його Берлінґейм. — Дуже важливо, щоб і ви це вислухали.

— Е ні. — Ніколсон похитав пальцем. — Я нагадую вам, що ми оголосили себе судом, й існує загальноприйнята думка, що суддя мусить бути неупередженим.

— Як і секретар, — рішуче додав Ендрю. — Я виграю цю справу без твоєї допомоги, містере Берлінґейм.

— Та срати я хотів на твою справу! — вигукнув Генрі. — Мене не більше, ніж Ебенезера чи твою доньку, обходить, хто володітиме цим шматком багнюки! Я турбуюся про долю Провінції.

— Га? — Губернатор зупинився у дверях. — Ти це про що, Генрі?

Берлінґейм зібрав усіх чоловіків для наради довкола столу, вкритого зеленим сукном.

— Ідеться про ту останню частину Протоколів Асамблеї, — оголосив він. — Усі тут присутні, за винятком вас, містере Кук, усвідомлюють її характер і вагу — я тільки прошу вас повірити на слово Його Світлості, що без цього документа Білла Сміта ми можемо програти набагато важливіший процес, аніж цей, а можливо, і всю Провінцію Меріленд на додачу! Маючи на руках повний «Діярій», ми зможемо, якщо і не заарештувати того, кого ми шукаємо, то принаймні порушити проти нього справу.

— Так і є, сер, — запевнив Ендрю Ніколсон. — Але що нам з того?

Берлінґейм усміхнувся.

— Ми вислухали міркування містера Кука в цій справі й містера Совтера, сер, і ви так само добре, як і я, знаєте, що наразі справа виглядає так, що містер Кук програє за всіма статтями.

Ендрю став рішуче заперечувати проти такого погляду, а Ніколсон нагадав Берлінґейму про те, що неетично питати суддю, чиїй стороні він віддає перевагу, до закінчення судових дебатів. Але його усмішка натякала, принаймні Ебенезеру, що доводи Ендрю в цій справі, можливо, і не були такими потужними, як думав поет.

— Я так гадаю, що мені треба вам зараз дещо сказати, сер, — мовив Ебенезер, звертаючись до батька. — Я не маю жодних намірів зрікатися цього шлюбу, дарма, якими будуть наслідки. Я відповідаю за той стан, у якому опинилася Джоан… — Тут він відмахнувся, коли Макевой спробував було заперечити. — Ні, Джоне, я за це відповідаю і не кину її хоч би й задля тисячі Молденів.

Даремно намагався його батько нагадати, що вона тяжко хвора повія, яка скоро помре; даремно він змінив свій гнів і, кинувши погрози, спробував було переконати його, а потому почав благати, а потім знову повернувся до гніву. Ебенезер уперто стояв на своєму.

— Ну, то нема більш про що говорити! — врешті-решт вигукнув батько. — Женися з тією шльондрою вдруге, коли виграємо нашу справу, і йди до біса! Я тільки прошу тебе дозволити мені, для тебе ж таки, врятувати Молден!

Тепер Ебенезер опинився між двома вогнями, відчуваючи свою відповідальність і перед батьком, і перед дружиною, і не знав, як можна примирити ці суперечності. Це була болісна хвилина, поки Берлінґейм не прийшов йому на допомогу.

— У будь-якому разі все це не стосується справи, джентльмени, — сказав Генрі. — Якщо в Совтера не забракне клепки в його злодійській голові, то він погодиться з тим, що шлюб неправомірний (ти вже вибач мені, Ебенезере, але батько повинен знати, що шлюб не консумовано). Але ж поставлена умова, яка цього вимагала, була неправомірною через ту саму причину: Джоан Тоуст — не С'юзен Воррен, а С'юзен Воррен — це не донька Білла Сміта, і на тому кінець! А щодо решти доводів, то вони просто не тримаються купи; Совтеру не завдасть великого клопоту довести