Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

— У Марсель! — звелів він.

Човен рушив. Граф Монте-Кріс­то глянув на похмурий замок.

— Лихо тим, — сказав він, — що кинули мене в цю похмуру в’язницю, і тим, хто забув, що я був ув’язнений у ній!

Пропливаючи біля Каталян, він одвернувся, і, затуливши лице полою киреї, прошепотів жіноче ім’я.

То була цілковита перемога: граф Монте-Кріс­то подолав і другий сумнів. Ім’я, що його він так ніжно промовив, було наймення Гайде.

Вийшовши на берег, він подався на цвинтар, де на нього чекав Моррель.

Десять років тому він теж побожно шукав на тім цвинтарі могилу, та все було марно. Повернувшись до Франції мільйонером, він не міг знайти могили свого батька, який умер від голоду.

Щоправда, старий Моррель звелів поставити на ній хрест, та хрест упав, і цвинтарний сторож узяв його на дрова, як ото зазвичай роб­лять цвинтарники з усіма уламками, що валяються на гробках.

Шановний судновласник виявився щасливіший: він умер на руках у своїх дітей, і його поховали коло дружини, що віддала Богові душу за два роки до нього.

Дві широкі мармурові плити, де були викарбувані їхні наймення, лежали поруч під чотирма кипарисами, обгородженими залізною решіткою.

Максимільян стояв, притулившись до дерева і втупившись у могили невидющим поглядом.

Здавалося, він зсунувся з глузду від горя.

— Максимільяне, — сказав йому граф Монте-Кріс­то, — дивитися треба не сюди, а туди!

І він показав на небо.

— Мертві завжди з нами, — сказав Моррель, — ви самі казали це мені, коли забирали мене з Парижа.

— Максимільяне, — казав граф Монте-Кріс­то, — ви казали дорогою, що вам хотілося б пробути в Марселі декілька днів, то ваше бажання не змінилося?

— У мене більше немає бажань, пане графе, та мені здається, що мені легше буде чекати тут, аніж деінде.

— Тим ліпше, Максимільяне, бо я покидаю вас і забираю із собою ваше слово, правда ж?

— Я можу й забути його, пане графе, — сказав Моррель.

— Ні, не забудете, бо передовсім ви людина честі, Моррелю, тому що ви присягалися, тому що ви ще раз присягнетеся.

— Пане графе, згляньтеся наді мною! Я такий нещасний!

— Я знав людину, що була ще нещасніша, ніж ви, Моррелю.

— Це неможливо.

— Жалюгідна людська пиха, — сказав граф Монте-Кріс­то, — кожен вважає, що він нещасніший, аніж інший нещасливець, що стогне і плаче коло нього.

— Хто може бути нещасніший від чоловіка, який позбувся єдиного, що він любив і чого бажав на білому світі?

— Послухайте, Моррелю, — сказав граф Монте-Кріс­то, — і зосередьте ваші думки на тому, що я вам скажу. Я знав чоловіка, що жив так само, як і ви, побудувавши всі свого мрії на коханні до одної дівчини. Той чоловік був молодий, у нього був старий батько, якого він любив, і наречена, яку він обожнював; незабаром мало відбутися весілля. Та раптом примха долі, із тих, що змушують засумніватися в милості Божій, якби Господь потім не відкривав нам, що все на світі служить лише його промислові, — так ось, ота примха лихої долі забрала в нього свободу, кохану, майбутнє, яке він уже вважав своїм (адже він, сліпець такий, бачив тільки теперішність), і кинула його до в’язниці.

— Із в’язниці виходять за тиждень, за місяць, за рік, — сказав Моррель.

— Він збув у ній чотирнадцять років, Моррелю, — сказав граф Монте-Кріс­то, поклавши йому долоні на плечі.

Максимільян здригнувся.

— Чотирнадцять років! — прошепотів він.

— Чотирнадцять років, — повторив граф Монте-Кріс­то. — І в нього за ті довгі роки були хвилини відчаю; так само, як оце й ви, Моррелю, він вважав себе найнещаснішим поміж людьми і хотів укоротити собі віку.

— Та й що ж? — запитав Моррель.

— І ось останньої хвилини Бог послав йому спасіння у вигляді людини, тому що він більше не чинить див; може, спершу він не розумів безмежної добрості Господньої (потрібен час, щоб затуманені сльозами очі знову стали видющі); проте він усе ж таки вирішив терпіти й чекати. Настала така днина, коли він дивом вийшов із могили, цілковито змінився, став багатий, могутній, став напівбогом; і перше, що він учинив, це пішов до батька; батько вмер.

— Мій батько теж умер, — сказав Моррель.

— Так, але ваш батько помер у вас на руках, він був щасливий, його любили, шанували, він дожив до глибокої старості; а його батько вмер убогий, у відчаї, засумнівавшись у милості Господній; і коли за десять років після його смерті син почав шукати його могилу, то вона зникла, і ніхто не міг йому сказати: тут покоїться серце, що так любило тебе.

— О Боже! — вигукнув Моррель.

— Той син був нещасніший, ніж ви, Моррелю, адже він не знав, де шукати батькову могилу.

— Так, але в нього залишалася дівчина, яку він кохав, — заперечив Моррель.

— Помиляєтеся, Моррелю: ця дівчина…

— Померла? — вигукнув Максимільян.

— Гірше: вона зрадила його, вийшовши заміж за одного з ворогів свого нареченого. Як бачите, Моррелю, той чоловік був ще нещасніший у своєму коханні, ніж ви!

— І Бог послав утіху тому чоловікові? — запитав Моррель.

— Він послав йому спокій.

— І цей чоловік ще може пізнати щастя?

— Він сподівається цього, Максимільяне.

Моррель мовчки понурив голову.

— Я дотримаю свого слова, — сказав він, простягаючи долоню графові Монте-Кріс­то, — та пам’ятайте…

— П’ятого жовтня, Моррелю, я чекаю на вас на острові Монте-Кріс­то. Четвертого в Бастії вас чекатиме яхта «Євро»; ви назветеся капітанові, і він одвезе вас до мене. Домовилися, Максимільяне?

— Домовилися, пане графе, я дотримаю мого слова. Та пам’ятайте, що п’ятого жовтня….

— Ви дитина, Максимільяне, ви ще не розумієте, що таке обіцянка дорослої людини. Я вже двадцять разів казав вам, що того дня я допоможу вам, якщо ви ще будете прагнути смерті. Прощавайте.

— Ви покидаєте мене?

— Так, у мене є ще справа в Італії; я залишаю вас наодинці з вашим горем, наодинці з цим ширококрилим орлом, якого Бог посилає своїм обранцям, що він приніс їх до його ніг; історія Ганімеда, Максимільяне, це не казка, це алегорія.

— Коли ви відбуваєте?

— Простісінько зараз; мене вже чекає пароплав, за годину я вже буду далеко; проведете мене до гавані?

— Я цілком у вашому розпорядженні, пане графе.

— Обніміть мене.

Моррель провів графа Монте-Кріс­то до гавані; дим, наче величезне віяло, уже здіймався у небо, вихоплюючись із чорного димаря. Як і казав граф Монте-Кріс­то, пароплав незабаром відчалив, і за годину те ж таки ледве помітне віяло білястого диму звивалося на східній частині овиду, де вже западав вечірній присмерк.

XVII. Пеппіно

О тій-таки порі, коли графів пароплав зникав за рогом Моржіон, мандрівник, що їхав поштовим шляхом із Флоренції до Рима, допіру покинув позаду містечко Аквапенденте. Їхав він так хутко, як тільки міг, не викликаючи підозр.

Він був у сурдуті чи радше в пальті, що