Читати книгу - "Притулок пророцтв"

– У Туреччині тільки проїздом, а їдемо ми до Іраку.

– Це ж цілу вічність їхати. Чому ми не летимо літаком?

– Рейвен, ти ж чудово знаєш, що Нікі боїться літати.

– А мені висота цілком нормальна.

– Хай там як, а летіти стало дуже проблематично, тепер пасажирів ретельно обшукують. Увесь час, поки ми їхатимемо, ти зможеш роздивлятися краєвиди, а ще ми з тобою познайомимося ближче.

Вони сіли у потяг. Їхнє купе було останнім перед вагоном-рестораном, і там було значно комфортніше, ніж у плацкарті, яким вона їхала з Багдада до Афін.

– Вмощуйся, Рейвен. Я маю прочитати полуденну молитву, салят аль-зухр.

Перед молитвою вона омилася над умивальником у купе. Потяг прямував на північ, тож вона повернулася праворуч, у напрямку кібли.

– Чому ти розвернулася в той бік?

– У тому боці священна мечеть у Мецці. Всі мусульмани моляться, повернувшись обличчям до неї.

– Я гадала, ти мусиш молитися на килимку.

– Коли людина в дорозі, можна зробити виняток.

Фатіма побачила, що Рейвен пильно на неї дивиться.

– А можна мені дізнатися, що це за молитви?

– Розділи з Корану, називаються «сури».

– І їх може читати будь-хто?

– Тільки ті, хто прийняв іслам і промовив шахаду, тобто визнання істинної віри. А тебе це зацікавило?

– Не знаю. Мені треба дізнатися про це більше.

– Коли прибудемо на місце, я вчитиму тебе.

Їй сподобалося, що Рейвен під час молитви принишкла. Якщо вона зуміє навернути цю піддатливу дівчину до ісламу, це буде справжній подарунок небес. Білява, блакитноока джихадистка дуже пригодилася б МЕХ у майбутній війні із Заходом. Та спершу потрібно зайнятися роздвоєнням особистості. Рейвен чи Нікі? Розділяй і володарюй.

– Ісламська релігія поширена по всьому Близькому Cході, та невдовзі ми завоюємо увесь світ.

– Але хіба мусульмани не ставляться до жінок, як до худоби? Обличчя потрібно закривати буркою і все таке?

– У Ашрафі ти побачиш, що ми – не такі. Ми – мусульмани, але боремося проти муллів та їхніх середньовічних вірувань у закони шаріату. У нас надзвичайно поважають жінок. Хоч ми й шиїти, та об’єдналися з іракцями-сунітами у війні проти Ірану. Ми дуже гнучкі.

– Дехто з ваших терористів убиває невинних дітей.

– Діти наших ворогів виростають і вбивають мусульман. Нащадки невірних – це майбутні солдати. Тож навіщо чекати, доки вони стануть достатньо дорослими, щоб носити зброю?

– А як же терористи-смертники?

– Ти ж сама часто говорила про самогубство.

– Так, та тільки для того, щоб, як і моя мама, позбавити себе страждань, а зовсім не з тих міркувань, з яких це роблять ваші люди.

– Ті, хто вирішує віддати життя в ім’я Аллаха, стають благословенними мучениками.

– Я чула, що на чоловіків-мучеників у раю чекають сімдесят дві діви. А що отримують мучениці?

– Ти ставиш надто багато питань.

– А що коли запас дів на небі закінчиться?

– Не богохульствуй, бо горітимеш в пеклі у вогняній ямі. А ти ж боїшся вогню, правда?

– Ти й сама це добре знаєш. Але оскільки Нікі боїться висоти, вона ніколи не зможе полетіти до раю.

– Коли приїдемо до Ашрафу, ти приймеш іслам.

– А якщо я не захочу?

– Я розумію, що ти збентежена. Ми повернемося до цього, коли прийде час. А зараз поговорімо про щось інше.

– Про що, наприклад?

– Коли ти ходила до Тедеску, я чула, як ти цитувала щось про богиню без лиця. Він згадував про неї на своїх лекціях?

– Не пам’ятаю.

Ясно, що пам’ять Рейвен заблокована. Надто ризиковано давати їй ліки і вганяти в сутінковий сон, намагаючись викликати Нікі. На прикордонних пунктах у Греції і Туреччині дівчина має бути при тямі. Нехай краще дрімає, поки вони не опиняться в Туреччині.

Фатіма бачила, як Рейвен здригалася щоразу, коли з гучномовця оголошували назви міст на якійсь великій зупинці. І ось нарешті:

– Пітіон! Остання зупинка у Греції! Приготуйте паспорти. Пасажири, які їдуть до Стамбула, повинні перейти кордон і придбати візи на турецькому прикордонному пункті Узункьопрю!

Фатіма відчинила багажну шафку, видобула з рюкзака чадру і накинула поверх свого одягу.

– …якого дідька ти насобачила той відьомський костюм? ми що, на маскарад зібралися?..

– Усі скромні мусульманки носять чадру, – вона розкрила сумку Рейвен, вийняла ще одну, вкорочену чадру і простягла дівчині.

– …я не одягатиму того рагульського савана…

Отже, це знову та, інша.

– Нікі, ми не можемо переїхати всю Туреччину і в’їхати до Ірану, а потім і до Іраку у відкритому одязі західних жінок. Чадра захистить нас від настирливих чоловічих поглядів.

– …а я не проти, щоб мене розглядали чоловіки…

Вона схопила Нікі за горло і стиснула.

– Ти ж збираєшся стати мусульманкою, от і починай поводитися, як ми.

– …що це ти, в біса, плетеш?..

– Нікі, якщо хочеш жити, роби, як я кажу.

– …добре, хай буде, задовольню твої дивацькі забаганки…

Фатіма допомогла Нікі одягти чадру. Коли потяг зупинився, вона виштовхала її за двері. Дурне дівчисько зашпорталося за поділ і ледь не впало.

– …я в цій клятій рясі голову собі зламаю…

Вокзал у Пітіоні мав точнісінько такий самий вигляд, як ті прикордонні містечка, що їх вона бачила в американських вестернах під час перебування в Афінах. Уздовж колії кілька обшарпаних будівель. Під таверною сидить народ. Кілька жінок у чадрі. На лавках і на землі сплять студенти-туристи. Усі чекають на потяг до Узункьопрю. Офіцер в уніформі перевірив їхні паспорти.

Нарешті з турецького боку приволікся локомотив з трьома вагонами, що курсував туди-сюди між прикордонними пунктами. Грецькі митники почали перевіряти тих, хто в’їжджає. Коли потяг спорожнів, прикордонники впустили людей, що їхали до Туреччини. Зчинилася штовханина. Та, на щастя, чоловіки до них намагалися впритул не підходити. Нарешті потяг, пихкаючи, повільно рушив через пустельну місцевість, потім переїхав річку по мосту і зупинився по той бік кордону.

У потяг увійшли турецькі службовці і почали перевіряти паспорти. Як Фатіма й передбачала, отримати візу в Узункьопрю вдалося взагалі без проблем. Дві жінки, з голови до ніг закутані у чорне, не викликали жодних підозр. Турецький прикордонник дивився їхні паспорти.

– Ви – Фатіма Саїд?

Вона кивнула.

– А ви – Ріма Сораб?

Нікі мовчала.

– То ви – Ріма Сораб?

Від різкого штурхана ліктем у спину вона отетеріло озирнулася.

– Т-так, мабуть, так.

Очевидно, дівчина знову була в іпостасі Рейвен.

Прикордонник насупився.

Фатіма піднесла вказівний палець до чола і зробила жест, ніби вкручує гайку.

– А-а, божевільна? Ясно, – кинув службовець.

Він проштампував обидва паспорти і махнув їм заходити назад у потяг.

– Гарної вам подорожі до Стамбула. Обов’язково відвідайте палац Топкапи