Читати книгу - "Кров на снігу ІІ: Ще Більше крові"

Він лежав, поклавши голову на землю, і дивився на мене. Я знав, що насправді немає жодного благання в його очах, що то тільки я сам його в них читаю. Я підніс руку з пістолетом. Мій рух відобразився у його вологих очних яблуках.

Як сказала Аніта? «Ти стрілятимеш у відображення». Самотній олень, що втік зі свого стада і знайшов собі таємний сховок, але й тут дійшов до кінця своїх днів, — чи таке моє відображення?

Я не міг змусити себе вистрілити. Звісна річ, я не міг.

Я заплющив очі. Міцно. Подумав про те, що відбувається потім. Себто що потім не відбувається. Ні сліз, ні страху, ні жалю, ні докорів сумління, ні спраги, ні туги, ні відчуття втрати, ані усвідомлення втрачених можливостей, що тобі давалися.

Я вистрілив. Двічі.

Тоді повернувся у хижу.

Вклався у ліжко. Поцілунок і смерть. Поцілунок і смерть.

Я прокинувся години зо дві по тому від головного болю і неприємного шарудіння у травмованому вусі, а також від почуття неминучого кінця. Сила земного тяжіння тиснула на моє тіло, вичавлюючи все світло і надію. Але мене ще не затягнуло у вир настільки, щоб я не міг викараскатися з нього, якби почав шалено гребти і вчепився у рятувальний круг. Залишався тільки один вихід, і коли я знову занурюся, морок стане іще чорнішим, іще тривалішим. Але мені був зараз потрібен цей вихід.

За браком валіуму я вчепився у той рятувальний круг, який мав. Відкоркував пляшку самогону.

Розділ 14

Випивка, мабуть, змила найбільш непроглядний морок із моєї свідомості та виявилася нездатною вимити Лею з мого серця. Якщо я не розумів цього раніше, то усвідомив зараз. Я був тупо, безнадійно та безпорадно закоханий. Уже вкотре.

Але цього разу було по-іншому. Не було котроїсь у ряду переді мною, яку я жадав би. Я хотів саме і тільки її. Я хотів цю несамовито християнську жінку з її дитиною, згоїною на губі та нещодавно потонулим чоловіком. Лею. Дівчину з вороново-чорним волос­сям, блакитним мерехтінням в очах і плавною ходою. З неспішною задумливою мовою, простою та лаконічною. Жінку, яка бачила тебе таким, як ти є, і таким приймала тебе. Тобто приймала мене. І вже саме тільки це...

Я повернувся до стіни.

І вона теж хотіла мене. Навіть якщо вона сказала, буцімто не хоче ніколи знову бачити мене, я знав, що хоче. Навіщо б інакше вона мене поцілувала? Вона поцілувала мене, і вона цього не зробила б, якби сама не хотіла, і від тієї миті до моменту її раптової втечі нічого не змінилося. Отож, якщо тільки вона покинула мене не через те, що їй не сподобалося, як я цілуюсь, мені слід лише довести, що я той чоловік, на якого вона може покластись. Той, хто подбає про неї та про Кнута. Довести їй, що вона хибно мене зрозуміла. Що я сам себе хибно розумів. Я не хотів тікати — не цього разу. Тому що маю це в собі, я тільки не мав досі нагоди це довести. Створити свій дім. Але тепер, коли я замислився про це, мені сподобалась ідея. Сподобалась ідея обґрунтованості, передбачуваності. Так, нехай навіть однорідності й одноманітності. Зрештою, я завжди шукав саме цих речей. Я просто не знаходив їх. Досі не знаходив.

Я сміявся з себе. Нічого не міг із цим вдіяти. Бо ось я лежу — приречений на смерть п’яний кілер-невдаха — і планую довге й щасливе спільне життя з жінкою, яка в останній нашій розмові недвозначно заявила, що за жодних умов не хоче мене бачити.

Потім, коли я відвернувся від стіни, то побачив, що пляшка на стільці переді мною порожня. Відтак я знав, що одне з двох має трапитися: я мушу або побачити її, або випити більше.

Перш ніж знову зісковзнути у сон, я почув віддалене виття — воно посилювалося, тоді ослабло. Вони повернулися. Вони відчувають запах смерті й розкладу, і скоро вони будуть тут.

Становище робилося розпачливим.

Встав я рано. Хмари досі клубочилися здебільшого на заході, але ближче не насувалися, і навіть здавалося, що трохи відступили. Грому я теж більше не чув.

Я вимився у струмку. Скинув червоний шовковий шалик, яким досі була перев’язана моя голова, і промив рану на скроні. Я надів свою нову білизну, нову сорочку. Поголився. Я вже намірявся випрати Леїн шовковий шалик, коли відчув, що він досі зберігає її запах. Тоді я пов’язав його собі на шию. Пробурмотів слова, що їх планував промовити, слова, які я варіював вісім разів упродовж останньої години, але які знав напам’ять. Ці слова не повинні були видаватися витонченими — тільки щирими. І я завершував їх звірянням: «Леє, я кохаю тебе». А як, у біса, мав би я завершити! Ось я перед тобою, і я кохаю тебе. Вистав мене за двері, якщо мусиш, якщо зможеш. Але ось я стою, простягаю тобі свою руку, і в ній лежить, пульсуючи, моє серце. Я промив бритву і почистив зуби на випадок, якщо вона знову захоче поцілувати мене.

Потому я рушив у напрямку селища.

Рій мух піднявся з оленячого трупа, коли я проходив повз нього. Дивно, але в нього був такий вигляд, наче він побільшав. Я досі не відчував, як тхнуло від мертвої тварини, хоча труп лежав за два десятки кроків від хатини. Напевне, сморід відносило постійним західним вітром. Одного ока бракувало. Хижий птах, імовірно. Але, схоже, вовки чи інші великі хижаки до оленя не брались. Поки що ні.

Я рушив далі. Швидким і твердим кроком. Повз селище, у бік молу. Перш ніж іти до Леї, я мав розв’язати кілька нагальних питань.

Я витягнув із-за пояса пістолет, розбігся на кілька кроків і закинув його в море так далеко, як міг. Потім пішов у крамницю Пірйо. Купив баночку фрикаде­льок із оленини — просто, аби щось купити, — і запитав, де мешкає Маттіс. По трьох марних спробах пояснити мені фінською крамарка вивела мене на вулицю і показала на будинок, що стояв за кілька пістолетних пострілів далі.

Маттіс відчинив після того, як я тричі натиснув на дзвінок і вже думав іти геть.

— Мені здалося, що я чую когось за дверима, — сказав він.

Волосся у нього на голові стирчало на всі боки, і на ньому був помережаний дірками вовняний джемпер, труси і товсті вовняні шкарпетки.

— Двері не зачинені, то чого стояти на порозі?

— Ти що, не чув дзвінка? — запитав я, показуючи.

Він зацікавлено подивився на прилад.

— Це ж треба! То в мене