Читати книгу - "Нічний будинок, Ю. Несбе"

горішнього боку сходів. Я побачив, як щось, ніби змія, прослизає між двох половиць. Тоді ще один удар, ближче до мене, ще один пагін клубочився підлогою до місячного світла, крутився й вивертався, ніби сліпо щось шукаючи. Мені не знадобилося підходити ближче, аби побачити, що то було. Я і не хотів підходити ближче. То були корені дерева.

У ту мить я почув крик за одними з дверей на галереї. То могла бути тварина, але могла бути й людина. Хай там як, а крик той прорізав не тільки кістки, але й саме твоє серце і душу. Крик, у якому міститься все. Відчай. Страх. Лють. Самотність. Він довго висів у повітрі навіть після того, як припинився. Двері розчинилися. І я почув інший звук. Тихе потріскування, ніби хтось скидав жорстке пальто. Дуже велике пальто. У світлі вогню, що піднявся шпалерами аж до стелі, я бачив, що у дверному прорізі щось рухається. Велике, тонке, шкірясте крило.

Коротше кажучи: час було вибиратися звідти.

 

— Біжімо! — я збіг зі сходів перед будинком.

Віктор та Ванесса стояли там, ніби примерзли до місця, та витріщалися на щось за моєю спиною.

— Біжімо! — повторив я, обертаючись, аби подивитися, на що вони витріщаються.

Корені. Вони вилазили із землі вздовж усього фасаду будинку, повзли землею до ніг близнюків, тонкі та хиткі, ніби антенки равлика. Але далі, позаду, корені були товщиною з анаконду.

— Вони хочуть вас дістати! — заревів я. — Хочуть зжерти вас на вечерю.

Нарешті до них дійшло, вони обернулися та побігли за мною. Я уже чув потріскування вогню від будинку, але не озирався, просто мчав щодуху. Коли я дістався до брами, то побачив, що вона рухається. Напевно, то був вітер. Я не відчував вітру, але то мав бути вітер! Низько простогнавши, кована брама зачинилася та клацнула замком, щойно я дістався до неї. Я копав її завіси, але цього разу ворота не відчинялися. Я обернувся й побачив близнюків, які бігли до мене. За інших обставин я б подумав, що видовище їхньої накульгуючої, хиткої спроби бігти — смішне, їм ледь вдавалося триматися поза зоною досяжності коренів, які повзли до них. Я схопився за ручку брами, аби опустити її, а тоді схопився за одну з ґраток іншою рукою, щоб штовхнути.

Відчуття було таке, ніби між лопаток мені вперіщили кувалдою.

Я ніколи раніше не відчував такого болю, він тягнувся від моєї маківки й аж до кінчиків пальців ніг, він був всередині мене, охоплював мене, він був усюди водночас. Удар струмом. Вольти, ватти, ампери, хай що то було, воно пульсувало по всьому моєму тілу, але я не міг навіть закричати, тому що моя щелепа була міцно стиснута. Усі м’язи в моєму тілі були напружені, а я не міг відпустити ручки воріт. Якраз навпаки, я відчував, як хватка моя дедалі міцнішає, ніби я намагався вичавити сік із чорного кованого заліза.

— Відчиняй! — прокричав Віктор у мене за спиною.

— Хутчіш, воно наближається! — вила Ванесса.

— Цей ідіот не рухається, він просто стоїть і тремтить, — сказав Віктор.

— То прибери його з дороги!

Попри надзвичайний біль, я міг чути й думати, але не міг розтулити рота, аби попередити їх. Я відчув, як Вікторові руки обхопили мене за плечі, почув стогін, а тоді Ванессин крик. Мені вдалося повернути голову якраз настільки, щоб їх побачити. Як я вже і сказав, за інших обставин я точно б розреготався. Усі троє ми були частинками одного електричного кола, танцюючий ланцюжок із трьох мовчазних ганчіркових ляльок, що тремтять. Тепер ми були фільмом, підсвіченим місячним світлом та полум’ям, що прорвалося крізь дах будинку та зафарбувало розсіяні хмари у жовте. Жахастик, у якому корені все наближалися, а у Дзеркальному лісі то лунало, то стихало виття, ніби там був вовкулака, що потрапив під дію Місяця.

Я відчув, як Віктор смикає мене за плече, ніби намагаючись звільнитися. Але тоді я зрозумів, що щось тягнуло його. Його хватка на моїх плечах послабшала, але він і досі тримався за мою сорочку. Я відчув, як вона рветься, коли він зірвав її з мене, і почув крик Ванесси. Змога кричати мусила означати, що вони звільнилися з електричного кола. Я знову повернув голову й побачив, що близнюків тягнуть до палаючого будинку. Тонкі корені обплели їхні ноги, і близнюки брикалися, намагаючись схопитися за гравій, ніби відчайдушна худоба, що потрапила в ласо. Яка доля на них чекала? Їх зжеруть, як Тома? Чи вони зникнуть, як Товстун і його періодичні цикади? Чи їх поглине вогонь? Я не знав, краще то за мою долю чи гірше, бо ж я смажитимусь тут, аж доки вибухне моє серце й мозок, я відчував, що це вже от-от станеться. Але я також відчував і щось інше. Я подивився вниз. Один із блідих, голих корінців обкрутився навколо моїх ніг. А тоді ще один, звиваючись над моїм щиколотками раз, двічі, тричі, а тоді він напружився й потягнув. Спочатку злегка, а тоді сильніше. Потім дуже сильно. Мої кросівки ковзнули назад по гравію, а тіло й голова повалились уперед. Руки мої були простягнуті, й долоня, яка стискала ґратку, ковзала вниз, аж доки зупинилася біля літер П. Л. Б. Обидві мої руки були міцно стиснуті, і я не міг нічого з цим зробити.

Корені розтягували мене, ніби я був ґумовий, спина моя волала, голова боліла, плечі, здавалося, повискакують із суглобів. А на додачу до цього ще й здавалося, що вовкулака дедалі ближче.

Мої ноги відірвалися від землі, й тієї миті здалося, ніби хтось перемкнув вимикач у моєму тілі. Коробка запобіжників. Я більше не був заземлений. Без контакту із землею струм більше не пробігав моїм тілом.

На коротку мить я відчув надзвичайне полегшення.

Аж доки не зрозумів, що це означає, що м’язи мої більше не стиснені.

Наступної секунди я відпустив ворота. Моє обличчя вдарилося об землю, й мене потягнули назад.

Мій рот був повен ґрунту та піску. Я перевернувся на спину й потягнувся, аби спробувати скинути коріння з однієї