Читати книгу - "Як я став супер злодієм, Тигер "

Сторінка 42

База суперзлодіїв була у хаосі. Сигнали тривоги не замовкали, і кожен розумів, що час спливає. Дані, які вони захищали ціною великих зусиль, тепер опинилися під загрозою. Супергерої рангу **SS** вже наближалися до головного центру командування, знищуючи захисні бар’єри на своєму шляху.

**Ілля**, **Діма** і **Міку** стояли біля головного серверного відділу бази, коли отримали останнє повідомлення про знищення всіх зовнішніх сил захисту.

— Герої прорвалися через зовнішній периметр, — сказав Діма, глянувши на Іллю. — Ми повинні знищити всі дані. Вони не повинні потрапити до рук героїв.

— Ми не можемо чекати, — додала Міку, стиснувши руки в кулаки. — Якщо вони захоплять ці файли, все буде втрачено. Вони дізнаються про наші плани, про наші агентів. Це знищить нас.

Ілля був спокійний зовні, але всередині він відчував, як тиск усе більше зростає. Вони опинилися в ситуації, з якої майже не було виходу.

— Ми виконаємо план, — сказав він холодно. — Знищимо всі дані й вирушимо на евакуацію. Це наше єдине рішення.

Діма кивнув, і вони швидко почали вводити коди для активації протоколу знищення даних. Система почала поступово стирати все, що накопичувалося роками. З кожною хвилиною всі секрети, всі документи, всі плани суперзлодіїв зникали в цифровому небутті.

— Нам доведеться піти, — сказав Ілля, коли процес було майже завершено. — Тут більше нічого не залишилося.

Але на цей момент їхні сили захисту вже були на межі. Зовнішні стіни бази впали, і супергерої на чолі з **Громовержцем**, **Олімпом** і **Феніксом** увійшли в серце укриття.

— Вони наближаються! — крикнула Міку, почувши вибух у сусідній кімнаті.

— Швидше, ми маємо йти, — наказав Ілля, вказуючи на задній вихід до таємного тунелю. — Нам не можна допустити захоплення.

Даних залишалося мало, і відлік до повного знищення вже був запущений. Але навіть ці секунди здавалися вічністю, коли двері вибухнули, і супергерої увійшли всередину.

***

**Громовержець** і його команда вирвались уперед, знищуючи все на своєму шляху. Вони вже почали втрачати терпіння через постійні затримки й пастки, які суперзлодії залишали за собою.

— Ми повинні знайти ці дані, — промовив Олімп, пробиваючись через стіни. — Це наш єдиний шанс завершити це раз і назавжди.

Але коли вони досягли серверного відділу, всі екрани вже показували одну й ту саму картинку — процес знищення даних був завершений. Усе було стерто. Вони прибули занадто пізно.

— Вони знищили все, — сказав Фенікс, оглядаючи знищені сервери. — Всі докази, всі файли… Усе зникло.

Громовержець стиснув кулаки, його лють зростала. Він знав, що це була стратегія суперзлодіїв — знищити докази й уникнути відповідальності.

— Ми не дамо їм втекти, — промовив він. — Вони мають відповісти за все.

Олімп кивнув і підняв свій меч зі світла.

— Ми повинні дістати їх. Вони не мають права на порятунок.

***

Тим часом у глибинах бази **Вероніка** прокинулася після удару Жінки-Кішки. Її тіло було важким, а голова гуділа, але в її серці палала тривога за брата. Вона намагалася підвестися, але ноги її не слухалися.

— Що… сталося? — прошепотіла вона, намагаючись пригадати останні події.

Перед нею стояла Жінка-Кішка, холодна і рішуча.

— Я не могла дозволити тобі піти, — сказала вона. — Твій брат у безпеці, але ти не змогла б йому допомогти. Це не твоя битва.

Вероніка хотіла протестувати, але відчула, як її тіло знову зраджує її. Вона знала, що Жінка-Кішка має рацію — вона була занадто слабкою, щоб втрутитися.

— Це було для твого ж блага, — промовила Жінка-Кішка, дивлячись на Вероніку. — Інакше ти б загинула так само, як твій брат. Але він виживе. І так буде краще для всіх.

Вероніка тихо прошепотіла:

— Андрій… Я не можу залишити його… він мені потрібен.

Жінка-Кішка підійшла ближче і обережно поклала руку їй на плече.

— Він сильний, — сказала вона. — І повернеться. Але ти повинна навчитися бути терплячою. Інакше ти зруйнуєш усе, що для вас підготували.

Після цих слів вона обережно підняла Вероніку і понесла її до безпечного місця, знаючи, що це рішення було найкращим для обох.

***

За межами бази суперзлодіїв битва тривала. **Морок**, який забрав Андрія, використав усі свої сили, щоб сховати його в безпечному місці, подалі від атаки супергероїв. Андрій був серйозно поранений, і навіть сутінкові енергії не могли відразу залікувати його рани.

— Він ще занадто слабкий, — промовив Морок, коли зупинився в одній із прихованих баз. — Але він відновиться. І коли це станеться, він стане набагато сильнішим.

Андрій лежав без свідомості, його тіло було вкрите ранами, але всередині нього вже починали прокидатися нові сили. Він вижив, але попереду на нього чекало довге відновлення.

***

У цей час супергерої знову атакували залишки бази суперзлодіїв. Громовержець та інші знали, що суперзлодії втікають, але тепер вони мали перевагу.

— Вони більше не зможуть сховатися, — сказав Громовержець, ведучи своїх героїв уперед. — Ми знайдемо їх, і вони заплатять за все.

Битва ще не закінчилася. Герої продовжували переслідувати суперзлодіїв, але тепер обидві сторони знали, що це лише початок нової війни, де ставки стали вищими, ніж будь-коли.

Сторінка 43

Темрява огортала все навколо. Андрій відчув, як його тіло було важким, неначе залізо. Кожен рух був супроводжений болем, але, дивним чином, цей біль був знайомим — він нагадував йому, що він ще живий. Андрій розплющив очі й побачив, що перебуває в якійсь дивній капсулі. Навколо нього виблискували червоні індикатори, що сигналізували про його стан.

Він був живий, але ледве дихав.

— Де я? — прошепотів Андрій, намагаючись пригадати останні події.

Перед його очима з'явилися спогади про битву. Титан, Зеніт, Шторм — усі ті супергерої, проти яких він бився разом зі своїми союзниками. І раптом — блискавка, потужна і безжальна, яка розірвала його тіло. Він упав, серйозно поранений, без жодного шансу на перемогу. Його врятував Морок, суперзлодій рангу **SSS**, але навіть це не зупинило відчуття, що його тіло було на межі.