Читати книгу - "На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі"

протеоми, ми все одно є великі краплини води, де плавають

мінерали. Раніше чи пізніше котрий-небудь із місцевих мікробів

знайде спосіб, як цим скористатися. І такий самий процес

відбувається і в протилежному напрямі. Щоразу, коли ми

здійснюємо дефекацію, ми вкидаємо у довкілля мільярди

бактерій.

— То що, зараз ви розкажете, як нам до вітру ходити? —

вигукнув якийсь чоловік.

Елві відчула, як фарба заливає їй щоки й шию. Навіть Лусіїне

обличчя було холодне та байдуже, і дивилася вона в пустку.

— Я тільки хотіла сказати, що, коли ми робитимемо це

правильно, то матимемо захищене, чисте довкілля. І ми не

ходитимемо в оті руїни й не вирощуватимем урожаї на

відкритому повітрі, бо…

— …бо ви гадаєте, ніби ми досі робили це не так, як слід, — по-своєму закінчив її думку чоловік, що сидів біля Лусії. То був

великий чолов’яга з припорошеними сивиною скронями й

щетиною на щоках постійно сердитого обличчя. — Але не вам це

вирішувати.

— Я розумію, що тут ми зіткнулися зі складною ситуацією, —

сказала Елві захриплим з відчаю голосом. — Але всі ми вже

живемо у цій масивній чашці Петрі, й я приготувала список

кількох невеличких жертв, які всі ми можемо робити, аби, дивлячись із наукової перспективи…

Чолов’яга поруч Лусії Мертон побуряковів і похилився

наперед, зціпивши кулаки на стегнах. Мов який хижий звір, утопив він очі в Елві.

— Я вже отак-о нажертвувався вашій науці — ситий нею по

саму зав’язку! — сказав він голосом, у якому забриніла погроза

насильства. Лусія поклала руку на зап’ястя чоловіка, аби його

стримати, але й решта авдиторії перейнялася його обуренням.

Шумно засовалися тіла на сидіннях, тихе галу-балу багатьох

злилося в суцільне сердите гудіння.

«Хоч би хто вбив Траїнґа, убивця той, либонь, сидить у цьому

приміщенні», — подумала вона. І незагайно в голові їй ще

промайнуло: «А якого біса я тут стирчу?»

Тут підвелася Керол Чівеве, з виразом тривоги на обличчі.

Вона непокоїлась за Елві.

— Може, ми якось іншим разом повернемося до цього

питання, докторе Окойє? — запропонувала вона. — Пізно вже, й

люди потомилися, еге ж?

— Так, — пробурмотіла Елві. — Так, звісно.

Її шкіра палала від сорому. Елві пройшла назад, до свого місця, а тоді й його проминула, вихопилася на вулицю й сама, в тій

дедалі густішій пітьмі, рушила до своєї хатинки. Її туфлі рипіли

по гравію та брудяці. Повітря було прохолодне й пахло немов

обіцянкою дощу. Не пройшла й пів дороги, обережно ступаючи

під майже чорним світлом зірок, коли це чийсь голос зупинив її.

— Я перепрошую за мого тата!

Елві обернулася. Там ледь видніла дівчина, щось трішечки

густіше за довколишню темряву. Якась ледь темніша тінь. Елві

сама собі подивувала: це ж вона подумки дякує, що не чоловічий

зупинив її голос.

— Та все гаразд, — мовила вона. — Здається, я виступила трохи

не до ладу.

— Ні, справа в ньому, — заперечила дівчина, ступивши крок

ближче. — Ви б нізащо не порозумілися з ним. Мій брат загинув, і відтоді тато вже не той чоловік, що був колись.

— О! — мовила Елві. А тоді ще: — Я співчуваю вам.

Дівчина кивнула головою, пошаруділа чимсь, і в її руці

розцвіло зеленаве світельце, не яскравіше свічки, й тіні впали на

обличчя дів чини. Гарна, десь як і завжди юність буває гарна, але

як постаршає, подумала Елві, то стане, либонь, такою красунею, як і її мати.

— Ти донька лікарки Мертон, — мовила Елві.

— Фелсія, — відрекомендувалася дівчина.

— Приємно познайомитися з тобою, Фелсіє, — сказала Елві.

— Я можу провести вас додому. Якщо ви без ліхтарика.

— Та не взяла, — сказала Елві. — А мала б прихопити.

— Усі десь-щось забувають, — мовила дівчина, рушаючи

вперед. Елві мусила підбігати підтюпцем, аби не відстати від неї.

Метрів десять пройшли вони мовчки. Елві відчула: дівчина

намагається зважитися на щось. На якесь признання — чи й на

погрозу? На щось небезпечне. Елві сподівалася, що