Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

там представництво. У системі Юпітера ми нікого не знаємо.

Голден похитав головою, все ще не розплющуючи очей.

— Ми чекаємо на їхню відповідь.

Наомі театрально пирхнула. Дивно, думав Голден, наскільки

доб ре ми вміємо розрізняти голоси за найслабшими звуками.

Кашель, зітхання... Передсмертний вдих.

Випроставшись на стільці, Голден розплющив очі. Руки вже

переставали його слухатися, тож він обережно поставив кухоль

на стіл.

— Не хочу летіти до Церери, бо вона проти Сонця, і саме туди

полетів

отой

торпедоносець.

Твоє

зауваження

про

переслідування, Наомі, було слушним. Я не хочу летіти до

Юпітера, бо пального у нас якраз на подорож в один бік, і щойно

ми кудись полетимо, то вже не зійдемо з цього маршруту. Тож

сидімо тут і насолоджуймося кавою, бо мені треба прийняти

рішення, а головний офіс «С. В. І. Ж.» також має висловитися.

Дочекаємося їхньої відповіді, й тоді я вирішу.

Він поволі підвівся та почав обережно рухатися в бік трапа.

— Я на кілька хвилин відключуся, найгірші моменти похмілля

треба перележати. Якщо буде повідомлення з офісу, дайте знати.

* * *

з післясмаком хлібної плісняви — але заснути не зміг. Знову

і знову Мак-Давелл клав йому руку на плече та називав його

Джимом. Бекка реготала та лаялася, наче матрос. Кемерон

вихвалявся своєю вправністю з айс бергами.

Аде настрашено вдихала повітря.

Голден відходив маршрутом Церера — Сатурн на «Кентербері»

дев’ять разів. Два рейси туди-назад на рік, майже п’ять років. Усі

ці роки більша частина команди там залишалася. Літати на

«Кентербері» означало опуститися на саме дно — але також

означало, що ти звідти нікуди не подінешся. Людям не було

куди більше йти, і корабель ставав для них домом. Після

постійних ротацій на флоті Голден цінував стабільність.

Корабель став його домівкою також. Мак-Давелл щось говорив, але слів зрозуміти не можна було. «Кентербері» ревів, як на

максимальному прискоренні.

Аде всміхнулася та підморгнула йому.

Найболючіший спазм в історії людства зсудомив усе тіло

Голдена. Він щосили стиснув зубами гумову капу й закричав.

Разом із болем наринуло забуття, що стало майже полегшенням.

Будь-які думки зникли — їх витіснили тілесні переживання.

А потім, на жаль чи на щастя, медикаменти почали діяти.

Судома відпустила м’язи. Нерви перестали натягнуто бриніти, а свідомість повернулася, немов переполоханий школяр.

Щелепи нили після того, як він витягнув капу. На гумовій

поверхні залишилися сліди зубів.

Голден лежав у каюті з тьмяно-блакитним освітленням, думаючи про людину, якій наказали знищити цивільний

корабель і яка виконала наказ.

На флоті йому випало робити те, що не давало спокійно

заснути ночами. З деякими наказами він бурхливо не

погоджувався, але таки виконував їх. Однак усе-таки: навести

цілевказівник на цивільний борт із п’ятдесятьма людьми

і відправити туди шість ядерних боє головок? Голден відмовився

б. Якби командир корабля наполягав, Голден оголосив би цей

наказ незаконним і закликав би старшого помічника

заарештувати капітана та перебрати командування. Щоб

вивести Голдена з бойової станції, його довелось би

пристрелити.

Йому траплялося знати людей, здатних виконати такий наказ.

Можна скільки завгодно твердити, що ті, хто це зробили, соціопати і чудовиська, що вони нічим не кращі за піратів, які

вдираються на кораблі, знімають реактори та викачують

повітря. Що вони нелюди.

Але навіть плекаючи ці лють і ненависть у заволоченій

наркотичним туманом свідомості, Голден не міг погодитися

з тим, що вони ідіоти. На краю свідомості йому все одно муляло:

«Нащо? Яка комусь вигода від знищення звичайного

криговоза? Кому за це заплатять? Хтось таке завжди

оплачує».

«Я тебе знайду. Знайду