Читати книгу - "Лист до короля"

— Шкода, потім нам довелось розійтися, — провадив далі Ристридин, — я мав повертатися до своєї країни, на мене чекав король Дагонат. Едвінем подарував мені срібного рога, тепер він завжди зі мною, уже чотири роки поспіль.

— Ви зустрічали його потім?

— Так, кілька разів.

— І лицар Бенду? — поцікавився Тіурі. — Він теж був його товаришем?

— Я чую там своє ім’я. — пролунав раптом позаду голос Бенду. І вже за мить він протиснувся між Тіурі та Ристридином. — Звісно, він був моїм другом. Що ти там йому розказуєш, Ристридине? — спитав він і повернувся до Тіурі: — Я теж можу розповісти чимало історій, якщо навзамін почую бодай щось про тебе.

— А що ви хочете знати?

— Та чимало! Поки що я про тебе не знаю нічого.

— Я розповів вам рівно стільки, скільки міг, — відказав Тіурі.

— Але ж це була крихта! Ти часом не знаєш, як звали Лицаря з Червоним Щитом?

— На жаль, лицаре Бенду, не знаю.

Бенду щось пробурмотів собі в бороду.

— Незабаром ми опинимося в селі, — сказав він Ри-стридинові, — та, гадаю, там ночувати не слід. Засвітла можна ще їхати, а заночувати — просто неба.

— Не варто, — відповів Ристридин, — трохи далі є трактир з чудовою назвою «Захід сонця». Ми дістанемося туди ще до сутінків.

— Чудово, тим і завершиться сьогоднішній день, -погодився Бенду, — а на селі лише запитаємо про Червоних Вершників і — галопом далі.

Лицар підострожив коня й опинився попереду; схоже, він і надалі зацікавлено розпитуватиме.

Тіурі дивився йому вслід і думав: «Лицар Бенду, здається, усе ще не довіряє мені».

2. Трактир «Захід сонця». Розповідь Евейна

Сонце торкнулося верхів’я гір, коли вони дісталися трактиру. Четверо Сірих Лицарів, перш ніж зайти до нього, опустили заборола.

— Ми воліємо лишатися невпізнаваними, — пояснив Бенду, звертаючись до Тіурі. — Не важливо, хто ми такі; ми — тільки месники, слуги справедливості.

Трактирник був вражений, що до нього завітали такі гості. На запитання Ристридина, чи можуть вони повечеряти окремо від інших постояльців, відповів, що зараз нікого немає і вони можуть розташуватися в обідній залі. Кімната була невеличка й обставлена дуже бідно. Та була в ній одна цікава особливість: усі вікна виходили на захід і складалися з невеличких ромбів, оправлених у свинець. На заході сонця вони підсвічувалися вечірніми променями і сяяли багатим дивовижним світлом — звідси й назва трактиру «Захід сонця».

Бенду спитав трактирника про Червоних Вершників, але той відповів, що ніколи їх не бачив.

— Проте, — припустив він, — можливо, мій слуга зможе вам щось розповісти, він завжди знає всі свіжі новини, — й гукнув: — Леоре!

У дальньому кінці приміщення відчинилися двері, і увійшов худорлявий чоловік. Побачивши Сірих Лицарів, він здригнувся, немов щось жахливе постало перед ним. За знаком хазяїна він причовгав ближче і став перед ними, схиливши голову. Проте його очі нишпорили, роздивляючись кожного з присутніх. Ті-урі помітив цей колючий погляд і подумав: «Ніколи не зустрічав людину, яка мала б такий недоброзичливий і підозрілий вигляд. Цікаво, що думають про нього інші».

— Леоре, — звернувся до нього трактирник, — панове лицарі хочуть знати, чи не проїздили поблизу вершники в червоному. Чекай-но, я пригадав дещо. Чи не ти мені одного разу щось там розказував? Тобто про вершників?

— Вершники? — повторив слуга повільно. — Вершники? Ні, ніколи! Жодного не бачив, ані червоного, ані чорного. Хіба тільки щойно декількох сірих і блакитних, так це саме ці пани й були.

Він на мить посміхнувся до гурту й одразу ж нахилив голову, неначе злякався, що забагато сказав. Однак Тіу-рі помітив, що він таки крадькома спостерігає за ними.

— То ти справді не бачив інших вершників? — уточнив Ристридин.

— Ні, — пробурмотів служка, — тобто, я хочу сказати: не бачив жодного.

— Дивись мені в очі, — наказав Ристридин, — і кажи правду: ти не бачив неподалік вершників у червоному, можливо, вночі?!

Слуга витріщився на нього перелякано й водночас зухвало.

— Ні, не бачив. І якби вони тут побували, то я б це знав.

— Гаразд, можеш іти. І подбай, щоб наші коні були нагодовані.

— Прошу панство не турбуватися, — відповів трактирник. — Іди геть, Леоре! — наказав він служці і, звернувшись до гостей, запитав, чим вони бажають підкріпитися.

— Нам все одно, — мовив Бенду, — аби було смачно й вистачило на всіх. І щоб ніхто не заважав нам під час трапези.

Трактирник вклонився і зник. Тіурі пішов з одним зі зброєносців до стайні — перевірити, чи добре подба-ли про коней. Леор саме доглядав їх. Тепер він трохи заспокоївся.

— Гарні коники, — похвалив він. — На таких довгенько можна їхати, а їм хоч би й що. Ви із замку Містери-нат, чи не так?

— Так, — відповів зброєносець.

— А коли виїхали?

— Зранку.

— Тоді ви швидко доїхали, Сірі та Блакитні Вершники. А ці Сірі Лицарі, хто ж такі будуть?

— Не знаємо, — в один голос відповіли чоловіки.

— Ми прості служки, — додав Тіурі, видаючи себе, як було домовлено, за одного з воїнів герцога.

— О так, звісно, — бубонів Леор, насипаючи в ясла мішок вівса. — Поважне панство ніколи ж не розповідає нам усього. Вони думають, що їхні справи вище нашого розуміння. — І повернувся до коней. — А воронько найкращий з усіх буде, так, красунчику? А верхи на ньому таки не лицар, га. правду кажу? — він зиркнув на хлопця, та не додав більше ані слова.

Арданвен стукнув копитом по землі й тряхнув гривою.

— Норовистий кінь! — зауважив Леор і знову зиркнув на Тіурі, багатозначно посміхаючись.

Тіурі що далі, то менше подобалися той чоловік і те, до чого він веде, тож хлопець зрадів, коли вони покинули стайню.

У трактирі вже запалювали свічки, господар накривав на стіл. Трохи згодом вони з Леором принесли вечерю. Ристридин подякував і сказав, що покличе, коли буде потрібно. Лицарі з полегшенням зняли шоломи і зброю і поклали мечі. Бенду зачинив на засув двері в коридор, який виводив у внутрішній двір.

— Ну от, — зітхнув він, — нарешті ми самі.

Під час вечері Тіурі зауважив:

— Можливо, я занадто