Читати книгу - "Закохана В Диявола, Ксю Бадб "

ДЕВІД 

Лізі прокидається задовго до світанку та збирається. Вона цілує мене в губи, думає, що я сплю, але я притягую її до себе. 

- Девіде, мені потрібно йти. Ми не знаємо, коли саме він поставить за мною сліжку. 

Мій мозок це прекрасно розуміє, що зараз нам потрібно триматися на відстані. Зараз усі повинні вірити в те, що вона дійсно мене вбила і Сореро більш не існує. Але мені хочеться розтягнути ці хвилини в обіймах жінки ще хоч трішечки. Я притискаю її до себе та цілую в волосся. 

- Ще пару хвилин, янголятко. 

Вона не пручається, розслабляється і ми просто лежимо. Але це не може тривати довго, тому що нам потрібно бути обережними. Жінка це також розуміє, тому вибирається з моїх обіймів. 

- Девіде, все скоро закінчиться.

Я не знаю, чи вона сама вірить у ці слова, але мені хочеться в них вірити. Мені хочеться, щоб, насправді, все швидко закінчилося, щоб Шательє зник з нашого життя і ми змогли будувати щось спільне, прекрасне і зовсім не схоже на те, що було до. 

Проводжу її до дверей, хоча мені ще доволі боляче ходити. Так, поранення не було смертельним, але воно було досить серйозним. Наостанок обіймаю її та цілую у вуста. Мені хочеться сказати їй дуже багато. Та єдине, на що вистачає сил, сміливості та часу, це прошептати: 

- Я тебе кохаю, янголятко, пам'ятай про це завжди. 

Вона ще раз швидко цілує мене, тепер уже в ніс, від чого моє серце пропускає удар, ніколи не звикну до того, що ця жінка, яка постійно палає полум'ям, виявляє до мене таку ніжність, та зникає за воротами. А я ще хвилин десять просто стою і дивлюся, як небо починає сіріти, а світанок покриває все навколо. З сьогоднішнього дня починаються темні дні, з сьогоднішнього дня починається гра, в якій ми повинні перемогти, бо інакше нас чекає смерть. 

ЄЛИЗАВЕТА 

Їхати від Девіда було тяжче, ніж я сподівалася. Але я знаю, що зараз не час розкисати чи чіплятися за кілька хвилин разом, бо вони для нас можуть бути фатальними. 

- Вільна... 

Хотілося б у це вірити, що за 21 рік я можу бути вільною, і хоч якась частина мого життя нарешті належить мені. Але це зовсім не так. Це знову ж таки просто ілюзія. Я знаю, що Шательє не відпустить мене і не залишить без нагляду. Питання лише, коли цей нагляд буде поруч зі мною. 

Що мені зараз робити, я навіть не уявляю. Я хочу набрати Еда, але згадую, що його вже нема. Цей чоловік хоч і був падлюкою останнім часом, але він міг би мене зараз виручити. Потім я згадую про одну із квартир, в якій  колись жила пару років назад, коли Шательє був не в країні. Я впевнена, що ключі знаходяться там, де й завжди. Тому викликаю таксі і через півгодини піднімаюся в квартиру. 

Вона ж така сама, як я її пам’ятаю. Холодна, сіра та пуста. Тут не пахне нічим. Це, напевно, єдине житло, де взагалі немає запаху. Це мене дивує, насторожує і трохи лякає. 

Я приїхала в футболці Девіда. Не змогла її зняти з себе. Мені потрібна його частинка поруч, щоб відчувати безпеку. Щоб розуміти, навіщо все це зараз відбувається. За що ми будемо боротися найближчі тижні. Навіть не йдучи в душ, я лягаю в ліжко, скручуюся та згадую, як Сореро обіймав мене, притискаючи до свого тіла. На душі стає дуже сумно. Серце болісно стискається. Але я не маю права розклеюватися. 

- Єлизавето, не забувай, хто ти. Ти зможеш, ти все зможеш, дівчинко. 

Обіймаю себе та намагаюся заспокоїтися. Я була єдиною своєю підтримкою 21 рік, а зараз є Девід. І разом ми обов’язково з усього виплутуємося. Тим паче Шательє навіть не підозрює, що на нього чекає, а отже в нас є шанс.


ШАТЕЛЬЄ 

- Пане Шательє, все, як ви й думали. 

Одне з моїх людей кладе конверт із фотографіями, які були потрібні мені лише для того, щоб упевнитися у власній правоті. 

- Що ж, вони вирішили пограти зі мною в мої ігри. 

Встаю з-за столу та підходжу до вікна. Невже ці двоє наївних дітей думають, що дійсно зможуть грати зі мною в мої ігри, але за своїми правилами? Невже вони справді вірили, що їхня дешева вистава справить на мене враження? І я повірю, що це все реально. 

Хоча, мушу визнати, Єлизавета свою роль відіграла просто чудово. Ніколи не думав, що виростив такого монстра. Але глибоко усередині я пишаюся, що ця дівчина пішла проти мене. Я завжди вчив її не прив'язуватися. Вчив не мати слабкості та не відчувати будь-яких почуттів, бо почуття – це і є слабкість. 

Та все ж дівчина зробила помилку. Вона пішла проти мене не заради власної свободи чи власної вигоди. Лізі пішла проти мене заради дурного кохання та ще й до кого – до Сореро, до чоловіка, який не гідний навіть нігтя з її мізинця. 

- Що ж, попереду буде дуже цікава та весела гра... 

Обожнюю такі моменти, коли я точно знаю кроки своїх суперників наперед. Але я дозволю їм вірити в те, що вони мене обіграли. В те, що в них є шанс виграти і навіть вижити...