Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

на 1949 рік майже 17% усіх державних витрат ішли тільки на соціальне забезпечення (тобто не враховуючи державні послуги та можливості, які надавалися за іншими рядками), що свідчило про їх збільшення на 50% проти рівня 1938 року в час надзвичайного навантаження на державний бюджет. Навіть в Італії, країні набагато біднішій, де уряди намагалися уникнути високої вартості соціального забезпечення, перекладаючи надання послуг та підтримки на приватний сектор чи роботодавця, державні витрати на соціальні послуги як частка ВВП виросли від 3,3% в 1938 році до 5,2% — у 1949-му.

Чому європейці були готові платити за страхування та інше довгострокове соціальне забезпечення в час, коли жити було справді важко й усього не вистачало? По-перше, саме з огляду на тяжкі часи післявоєнна система добробуту гарантувала мінімальний рівень справедливості. Це не було тією духовною та соціальною революцією, про яку мріяли учасники воєнного руху Опору, але це був перший крок подалі від безнадії та цинізму довоєнних років.

По-друге, соціальні держави Західної Європи не мали політичних суперечностей. Загалом вони всі здійснювали суспільний перерозподіл (одні — більше, інші — менше), але не робили це радикально — не «витискали кошти з багатих». Навпаки, хоча негайні переваги найбільше відчули бідні, у далекій перспективі по-справжньому вигравав середній клас фахівців та підприємців. Раніше вони переважно не могли претендувати на допомогу у зв’язку з безробіттям, пенсію чи лікарняні й до війни мусили платити за такі послуги чи потреби приватному секторові. Тепер усе це було їм доступно — безкоштовно або за низькою ціною. У поєднанні з державною безкоштовною чи пільговою середньою та вищою освітою для дітей це означало, що працевлаштовані фахівці й «білі комірці» матимуть кращу якість життя і більше грошей у власному розпорядженні. Європейська соціальна держава не лише не налаштувала суспільні класи один проти одного, а й пов’язала їх сильніше, ніж будь-коли раніше, на основі спільного інтересу вберегти та захистити таку державу.

Але державна фінансова підтримка соціального захисту населення та надання соціальних послуг ґрунтувалася на загальному переконанні, що це і є завдання урядів. Післявоєнна держава в усій Європі була «соціальною» державою за своєю суттю (а часто й на вимогу конституційних положень), відповідальною за добробут своїх громадян. Вона була зобов’язана не лише створити інститути й послуги, необхідні для доброго урядування, безпеки та процвітання країни, а й покращити умови існування населення, які вимірювалися низкою показників, кількість яких весь час зростала. Чи спроможна держава відповідати всім цим вимогам — то було вже інше питання.

Певна річ, з’ясувалося, що досягнути ідеалів соціальної держави «від колиски до могили» легше в заможній та однорідній державі з невеликою кількістю населення — радше як у Швеції, аніж як в Італії. Однак у бідних країнах у державу вірили щонайменше так само сильно, як і в багатих — можливо, навіть більше, оскільки в таких місцях народні маси могли покладати надії або ж очікувати підтримки тільки від держави. А після економічного занепаду, окупації, громадянської війни держава — як постачальник добробуту, безпеки та справедливості — стала життєво необхідним джерелом громадської та соціальної єдності. Сьогодні багато експертів схильні вважати державне забезпечення та залежність від держави європейською проблемою, а ідею про «порятунок згори» — ілюзією тієї доби. Але для покоління 1945 року якась життєздатна рівновага між політичними свободами та раціональним справедливим перерозподілом, який здійснює держава-адміністратор, здавалася єдиним розумним виходом із безодні.

Післявоєнна жага змін стосувалася не лише соціального забезпечення. Роки після Другої світової війни були такою собі прискореною добою реформ, коли багато давніх проблемних питань із запізненням починали врегульовувати. Одне з найважливіших — питання аграрної реформи, яку чимало добре поінформованих сучасників вважало найнагальнішою європейською дилемою. Тягар минулого все ще важко тиснув на селянство європейського континенту. Тільки в Англії, Нідерландах, Данії, на альпійських землях та в деяких регіонах Франції можна було говорити про заможний і незалежний фермерський клас. Абсолютна більшість переважно селянського населення Європи жила в боргах і злиднях.

Однією з причин цього було те, що великі ділянки найкращих орних земель та пасовищ досі перебували в руках порівняної меншості багатих землевласників, часто відсутніх та здебільшого запеклих супротивників будь-яких покращень для їхніх земель, орендарів чи працівників. Іншим чинником стало тривале падіння цін на сільськогосподарську продукцію порівняно з промисловою, що інтенсифікувалося, починаючи з 70-х років XVIII століття, через завезення дешевої пшениці та, пізніше, м’яса з Америк і британських домініонів. Станом на 1930-ті роки вже майже три покоління європейських селян зазнавали перманентного погіршення умов свого життя. Більшість — із Греції, Південної Італії, Балкан, Центральної та Східної Європи — емігрували до США, Аргентини й інших країн. Ті, хто залишився, часто ставали легкою здобиччю для націоналістської та фашистської пропаганди. Тому після війни багато хто вважав, особливо серед лівацтва, що фашизм особливо популярний серед зневірених селян і що будь-яке відновлення фашизму в Європі має розпочатися із сільської місцевості. Тож аграрна проблема містила в собі два питання: як покращити економічні перспективи селян та як віднадити їх від авторитарної спокуси.

Першої мети вже намагалися досягти після Першої світової війни шляхом низки земельних реформ — насамперед у Румунії та Італії, але більшою чи меншою мірою практично всюди. Вони прагнули перерозподілити великі землеволодіння, зменшити кількість «мікрофундій» (неефективних маленьких ділянок) і надати фермерам кращу можливість ефективно наповнювати ринок товарами. Але досягнути цього не вдалося: селяни, які віднедавна стали «незалежними» землевласниками, почасти через катастрофічні економічні обставини в міжвоєнній Європі, коли ціни падали ще швидше, ніж до 1914 року, насправді опинилися в ще вразливішому становищі.

Після Другої світової війни мала місце нова спроба аграрної реформи. Під час румунської земельної реформи в березні 1945 року мільйон гектарів землі відібрали в «куркулів» та «воєнних злочинців» і роздали майже 600 тисячам доти бідних чи безземельних селян. В Угорщині, де міжвоєнний режим адмірала Горті перешкоджав будь-якому значному перерозподілу землі, згідно з програмою тимчасового післявоєнного коаліційного уряду, підписаною в грудні 1944 року в місті Сегед, у попередніх власників експропріювали третину поверхні країни. У тому самому році чехословацький воєнний уряд Народного фронту розробив подібну програму та в перші післявоєнні місяці відповідно перерозподілив великі масиви землі, зокрема господарства, відібрані в судетських німців та угорців. Упродовж 1944‒1947 років кожна східноєвропейська країна переживала створення великого класу дрібних землевласників, які були зобов’язані своїми ділянками новій владі. Через кілька років у гонитві за колективізацією комуністичні режими відбирали землю вже в тих самих землевласників. Водночас у Польщі, Східній Пруссії, Угорщині, Румунії та