Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

— Вона кохає його?

— Мабуть.

— Який він на вигляд?

Вона забуває, що Ґантенбайн сліпий.

— Ви певні, — запитує вона після хвилини напруженої праці, — що це він?

— Анітрохи.

— Таж ви кумедні, — всміхається вона, — говорите всякчас про чоловіка, що мав зв’язок із вашою дружиною, і при цьому не знаєте, хто це?

— Я сліпий.

Я бачу, як опускається її голова, її вибілений перекисом проділ; Гантенбайн скористався тією миттю, щоб глянути на свої вже доглянуті нігті. Камілла Губер інколи вибачається, помітивши, що Гантенбайн здригається, і тоді вони розмовляють про щось інше — про манікюр; але оповідка не дає їй спокою.

— Але ж ви могли уявити собі, — запитує вона, тручи, — що це саме він, отой пан Ендерлінг чи як його там?

Я киваю головою.

— Чому саме він? — запитує Камілла.

— Я й сам себе запитую.

Камілла не розслабляється.

— Така непевність, — каже вона й дивиться на Ґантенбайна так, наче я єдиний чоловік, який опинявся в такій ситуації, — мабуть, страхітлива!

— Авжеж, — зітхаю я, — авжеж.

Згодом, після виконаного манікюру, відзначеного невимушеним коньяком, коли я вже взяв чорного ціпка, Камілла знову повернулася до теми:

— А ви певні, — запитала вона — з нескромністю співчуття, — ви певні, що ваша дружина має зв’язок з кимсь іншим?

— Анітрохи.

Камілла розчарована, немов із цієї причини це вже не правдива оповідка, і, здається, запитує себе, навіщо я розказував.

— Я можу тільки уявляти собі.

Оце і є правдою в моїй оповідці.

P. S.

Інколи приходить поліцай. Поліцаї ходять у цивільному, яка ницість. Він заходить, непроханий, до кімнати, тільки-но Манікюр-Губер (так її називають у поліції) відчиняє двері. Навіть не скинувши капелюха. Натомість лише показує своє посвідчення, надто сліпому Ґантенбайнові: «Кантонна поліція!» — на що Гантенбайн і собі показує своє посвідчення сліпого, і цей документ — єдина річ, якій справді вірить опецькуватий коротун із капелюхом на голові. Все інше тут видається йому сумнівним, навіть інструменти для манікюру й білий халат, який мадам Губер одягає під час праці. Він помічає певну награність. Але де? Нарешті каже: «Гаразд». У третє посвідчення, яке тим часом дістає Камілла, її дозвіл на працю, як вона глузливо пояснює, поліцай навіть не хоче зазирати, наче соромиться сліпого. Бурмоче: «Ну, добре». Йому не дуже затишно зі сліпим, у цьому я пересвідчуюся щоразу. Скажімо, ніхто не наважується зазирнути по-справжньому в посвідчення, яке показує Ґантенбайн. Зрештою поліцай іде, не склавши рапорту, не те що чемно, а тільки збентежено, хоча, мабуть, видається собі великодушним. Він не хотів викривати Каміллу перед сліпим.

Ендерлін, що мав запрошення до Гарварда, просто стенав плечима, коли знайомі запитували, чому він не їде туди, і одразу говорив про щось інше...

Чому він не ще?

Невдовзі виникло враження, ніби оте запрошення до Гарварда було ошуканством, газетною вигадкою на три рядки, з якою його й вітали. Хто ставився до Ендерліна приязно, невдовзі вже ніколи не згадував про запрошення. Так йому було краще. Ендерлін уже й сам не вірив у запрошення, і тут не допомагав жоден документ у його нагрудній кишені, який він міг показати — як Ґантенбайн своє посвідчення сліпого... Ендерлін не міг. Він уже давно мав би написати, коли він приїде: на літній семестр чи на зимовий, або як їх там називають у Гарварді. Він не міг. Минали тижні. Просто Ендерлін — не той чоловік, якого запросили до Гарварда, і тільки-но в Ендерліна з’являлася думка, що треба визначити дату, він лякався, наче його змушували лізти на п’єдестал, і не міг. Скромність? Ні. Запрошення до Гарварда (Ендерлін уже чути не міг цього слова!) було саме тим, чого він прагнув віддавна. Можливо, саме тому його так спантеличило повідомлення в газеті: потаємне прагнення раптом розголосили! Ні, це не газетна вигадка. А проте все скидалося на вигадку. І люди, звичайно, відчували, тому, власне, ніхто по-справжньому вже й не вірив у те запрошення, за винятком ректора Гарвардського університету; ніхто з-поміж тих, хто знав Ендерліна. Але ж нам відомі його досягнення, їх неможливо не визнавати. Атож! А втім, людина, що, як і Ендерлін, запланувала легітимувати себе своїми досягненнями, насправді, власне, лише підточує довіру до себе. Ми вітаємо його, і то щиро, з його успіхом. Але це йому не зараджує. Лекція, яку Ендерлін має читати в Гарварді, вже готова. Йому треба лише покласти її до валізи. Але він не може. Переконують не досягнення, а роль, яку грає індивід. Ендерлін відчуває істину цього твердження, і воно лякає його. Найпростіше було б захворіти, щоб не мати змоги поїхати до Гарварда. Ендерлін не вміє грати ролі...

Я знаю один випадок:

Чоловік, посол однієї великої держави, відпочивав улітку й раптом відчув страшенну кволість, але з’ясувалося, що то не інфаркт, а тільки думка, яка вразила його, і ніякої відпустки вже не досить, щоб одужати від неї, жоден новий орден уже не піднесе його духу. Він збагнув, що він — аж ніяк не той почесний титул, за який його вважає світ, приймаючи під люстрами. Завдяки посаді, яку він обіймає, до нього мають ставитися з повагою, принаймні доки він обіймає її, доки в ім’я своєї великої держави й на підставі свого титулу він і сам повинен поважати себе. Чому повинен? Лист до свого уряду, надрукований власноруч, щоб жоден секретар не дізнався, що він багато років служив не тій людині, вже лежить наготові — прохання про відставку... Але посол не йде у відставку. Він обирає більше: роль. Він пізнав себе, але зберіг це знання в таємниці. Він далі виконує свої службові обов’язки. Йому навіть підвищили ранг, і він служить, не змигнувши оком. Те, якої відтепер він думки про себе, світ не обходить. Отже, він і далі грає, байдуже, посилають його до Вашингтона, Пекіна чи Москви, роль посла, знаючи, що він грає, й не відбираючи в навколишніх людей корисної їм віри, мовляв, він — це потрібна людина на потрібному місці. Досить, що він сам собі не вірить. Він веселий та гідний, а ті, хто сумнівається в ньому, не ображають його: адже йому не треба ані боятися їх, ані ненавидіти, їх