Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

випили вдвох слив’янки. Пекар знав не більше, ніж написали в газетах. Лише розповів: коли лікар тоді пішов, він запросив свою Амелі нагору в спальню, щоб одразу почати нове життя, як від самого початку пропонував лікар. Вона не розчарувала його сподівань; він уперше заснув без снодійних пігулок, але спав не так міцно, як давніше, тож порожнє ліжко розбудило його, поряд не відчувалося тепла. Була вже десь перша година ночі, минула ціла година після від’їзду Бурі. Тепер пекар уже розлютився. Просто щоб налякати, він узяв із шафи рушницю, кишеньковий ніж і спустився вниз. Вони виявили йому ласку: там, на дивані, він побачив їх обох у темній кімнаті, білих, як полотно, в місячному сяєві, сплетених в обіймах. Коли він запалив світло, все вже відбулося: помічник, що не хотів шукати собі іншого місця, перевернувся, завиваючи, а його Амелі жаліла коханця, незважаючи на своє обличчя, що кривавило з усіх ран. Пекар, хоч і виконавець злочину, бо ж він бачив і сам, що йдеться не про кого іншого, як про нього, поводивсь, як людина, що нагодилася випадково й цілком володіє собою: одразу зателефонував лікареві, а що до того годі було додзвонитися, повіз, як писали газети, пару закоханих у своєму хлібному фургоні до найближчої лікарні, де його знали як надійного пекаря, і сам подався до поліції, де про нього думали не гірше.

Звичайно, його судитимуть.

Я думав, чому він вистрелив хлопцеві саме в пах, натомість жінці скалічив не тіло, а обличчя: тіло невинне, тіло — це стать, обличчя — це особа... Коли я знову поїхав в О., щоб побачити пекаря, його в крамниці не було. Я все-таки купив хлібину, яку потім розкришив курям на одному подвір’ї. Другу хлібину, яку мені згодом продала знову-таки донька, що вчилася торгувати, я згодував лебедям на озері. Я не знаю, чому мені хотілося побачити пекаря. Коли незадовго до кінця робочого дня я наважився приїхати ще раз, я вже знав, який дзвіночок на дверях, відчув знайомий хлібний дух сільської крамнички, тишу, що нарешті запанувала; побачив, що на полицях тепер уже немає хліба, немає навіть булочок, є тільки печиво й цукерки, і я вже міркував, що можна купити лебедям, можливо, сухарі, і злякався, як раптом — як я й сподівався — до крамниці зачовгав сам пекар у присипаних борошном капцях. Чоловік зі своїм злочином, незворушний, як жандарм, що завжди бачить злочини тільки зовні, чоловік старого гарту, можливо, гімнаст, хоч і припорошений борошном, такий свій і місцевий, що злочин видається немов чимсь іноземним, чоловік, про якого й подумати не могли, що він здатний скоїти таке, — як і про більшість злочинців, — запитав, чого я бажаю. Його злочин, побачив я, взагалі не пасує до нього. Але ж сталося: він раптом скоїв злочин, за який потрапить до в’язниці, а я стою й уже боюся за себе. Я купив шоколадку, наче не було чогось іншого, і трохи збентежено розплатився, пішов і бачив, як він недовірливо дивиться мені вслід.

Камілла Губер неоціненна: вірить у правдиві оповідки і аж нетямиться від них, збирає всі оповідки, про які думає, що вони сталися насправді, нехай навіть такі незначущі, про які я розповідаю під час манікюру: головне — щоб ішлося про справжні події... Звичайно, я ніколи не приходжу, не повідомивши попередню, і навіть тоді з чемним запізненням, споряджений чорним ціпком і жовтою нарукавною пов’язкою, з окулярами для сліпих на обличчі; я ніколи не застаю Каміллу Губер у негліже, вона примушує мене чекати в коридорі, поки зачешеться і вдягнеться, прибере в кімнаті. Вона не хоче бачити свого життя, хоче, як і я, бути сліпою до нього. Коли нарешті настає пора запросити Ґантенбайна, я вже ніде не бачу бюстгальтерів і панчіх, тільки інколи, можливо, сотенну купюру коло коньяку, інколи чоловічий наручний годинник. Слід сподіватися, забудько вже не повернеться! Ґантенбайн, мабуть, єдиний клієнт, що справді ходить робити манікюр. Камілла, здається, радіє мені як алібі, і справді робить манікюр багатьма інструментами, які має на догоду поліції, і то зі взаємним зворушливим терпінням, бо брава Камілла, відчуваю, не має ані досвіду, ані вправності. Я б частіше ходив обтинати нігті, якби Камілла Губер не чекала щоразу оповідки, по змозі оповідки з продовженням; ще при першому пальці, який я кладу перед нею, а потім при другому вона навпростець запитує:

— Ну, що там сталося далі?

— Я розмовляв із ним.

— Ох!

— Так.

Камілла Губер, тепер у білому халатику, сидить на низенькому стільчику, тим часом Ґантенбайн, поклавши руку на оксамитову подушечку, дає собі терти нігті пилочкою, у другій руці в нього люлька.

— Ви справді розмовляли з ним?

— Так, — підтверджую я, — чудова людина.

— Бачите, — каже вона й сміється, не відриваючи очей від моїх пальців, — а ви вже хотіли стрілити йому в пах!

Я присоромлено замовкаю.

— Бачите, — повторює вона, далі тре пилочкою нігті й не може не запитати: — І що він сказав тоді?

— Що шанує мою дружину.

— Ну?

— Я можу зрозуміти його, — розповідав я, — ми розмовляли про міфологію, він багато знає, його запрошували до Гарварда, але він не поїхав, мабуть, через мою дружину. — Пауза. — Розумна голова, — проказав я, курячи, — справді.

Камілла дивується.

— І ви не змусили його сказати правду? — тручи, запитала вона як жінка, що цілком перебуває на боці свого сліпого клієнта. — Я не можу повірити, що він добрий хлопець!

— Чом би й ні? — запитав я статечно-шляхетно.

— Бо інакше не вчинив би такого.

— Чого, — запитав я, — чого б він не вчинив?

— Однаково, — каже вона, — того, що ви уявили собі.

Я розповідаю:

— Ми розмовляли про міфологію, атож, майже цілу годину, нічого іншого нам і на думку не спадало, було дуже цікаво. Тільки як уже випили по третьому кампарі, він сказав, що шанує мою дружину, я точно порахував...

Камілла тре.

— На прощання він подарував мені свою статтю, — казав я, — розвідку про Гермеса, — розповідав я незмінно-стриманим тоном, що аж ніяк не увиразнював відстані між відносно освіченою людиною і відносно неосвіченою, але аж ніяк і не приховував її: — Справді розумна голова.

— А ваша дружина?

Я не зрозумів її запитання.

— Як ви уявляєте собі майбутнє?

Тепер