Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"

Ніби почувши Рикуна, який підказував мені знову хапати за горло, я стрибнув, пробуючи повторити те, що вже зробив раніше.

Я не влучив, бо моя ціль відступила, запізно намагаючись згарбати мене. Та мій удар вивів істоту з рівноваги, а падаючи, я рвонув-таки її ліве плече.

Щойно ставши на всі чотири, я вхопив потвору за праву ногу над кісточкою й зімкнув щодуху зуби в костоламному хваті. Створіння швидко оговталося й копнуло мене другою ногою. Я ще хвильку потримав, щоб завдати більше шкоди, тоді відпустив і відскочив, ледь-ледь утікши від другого копняка. Один — ще нехай, аби тільки його сповільнити. Але ж я вам не бульдог — ні чутливістю, ані статурою.

Увесь цей час блискало й гриміло безперестанку, удари грому зливалися вже в суцільне гуркотіння, ніби над будинком завів своєї гортанної пісні смерч, а світло було таке сильне, що вся сцена перетворилася на живу картину в зелено-чорних тонах, де крихітні іскорки тепер витанцьовували на всіх металевих поверхнях, а хутро моє аж до шерстинки стояло дибки, і то не від бойового шалу. Стало ясно, що це не звичайна гроза, а прояв магічного нападу.

Я замірився на другу ногу створіння й промахнувся. Розвернувся, націлився на руку, яка летіла до мене. Теж промахнувся, але й воно не влучило.

Відскочив, загарчав, заричав і вдав, що заходжу з його правого боку. Воно потяглося до мене, сперлося на ушкоджену ногу, втратило рівновагу, спробувало її відновити. Я негайно оббіг його з того ж боку та знов атакував ту саму кісточку, тепер іззаду.

Воно заревло, намагаючись мене дістати, але я вчепився й тримав, аж доки воно повалилося на спину, сподіваючись мене розчавити. Я розчепив зуби й спробував відскочити, але замашиста лапа потвори гепнула мене по голові та звалила на підлогу, аж в очах задвоїлося.

Тому я побачив двох Джеків із двома лезами, що простромили горлянки двом страховидлам.

Виповзаючи з-під випростаного лаписька Того, що вже не жило на горищі, я почув, як удар розчахнув підвальні двері. Кількома швидкими плигами Те, що було в колі, дісталося до мене й заявило:

— А тепер, псюро, я тебе з’їм!

Я струснув головою, намагаючись отямитися.

— Нюху! Назад! — сказав мені Джек, повертаючись до нього.

Дззп!

Зоряне сяйво танцювало на лезі в його руці, і дальших умовлянь я не потребував. Я відповз у дальній кінець передпокою, уже вільного від плазунів, проминувши закорковану пляшку кріпленого спиртом, а тепер ще й духами вина. У скалках люстра відбивалися зелені пси з пощербленими контурами.

Дззп!

Я спостерігав, як Джек дороблює свою справу. Був готовий допомогти, був удячний, що допомога не знадобилася.

Тиньк і далі сипав. Усе незакріплене було на підлозі. Грім, блискавка та струси будинку вже майже стали чимось звичним. Гадаю, якщо прожити в таких умовах досить довго, в один прекрасний момент ти перестанеш їх помічати. Проте перевіряти це припущення на собі я не дуже хотів.

Побачивши нарешті, як Те, що було в колі, впало від майстерного удару знизу, я подумки міцно вилаяв винуватця цієї навали — того, хто спричинив їхнє звільнення. Це було більше ніж прикро: панькатися з ними всі ці тижні, а тоді втратити їх ось так, перш ніж вони змогли виконати по своє призначення. Ми планували, уживши відповідних заходів безпеки, випустити їх прикривати наш відступ, якби він знадобився після подій останньої ночі; потому вони вільні були б оселитися в якійсь відлюдній місцині й зробити свій внесок у світову скарбницю темного фольклору. А тепер запасний план зруйновано. Можна й без них, але в разі втечі від фурій вони б нам точно не завадили.

Доробивши справу, Джек намалював лезом кілька пентаграм, викликаючи сили, що мали дати всьому тут лад. З першою пентаграмою зникло зелене сяйво; з другою будинок перестав трястися; з третьою зникли грім і блискавки; з четвертою вщухнув дощ.

— Добряче гульнули, Нюху, — сказав він тоді.

Тут хтось постукав у задні двері. Ми вдвох рушили туди; лезо зникло, Джекові волосся й убрання перевпорядкувалися.

Він одчинив. Перед нами постали Джилл і Сірохвістка.

— Усе гаразд? — спитала Джилл.

Джек усміхнувся, кивнув і відступив убік.

— Зайдете? — сказав він.

Вони зайшли, але я встиг побачити, що надворі було наче й сухо.

— Запрошу вас до вітальні, — мовив Джек, — якщо ви не проти переступити через кількох розчленованих потвор.

— Нам це ніколи не заважало, — сказала пані, і він повів її в той бік.

На підлозі вітальні валялося, засипане тиньком, усе, що раніше стояло на полицях, столах і каміні. Джек одну за одною познімав диванні подушки, збивав кожну, перевертав і клав на місце. Джилл усілася на запропоноване місце, звідки видно було розбите дзеркало й порізані демонічні туші, що валялися в передпокої.

Годинник пробив 11:45.

— Мушу запропонувати херес, — сказав Джек. — Портвейн зіпсувався.

— Херес підійде.

Він пішов у кабінет, повернувся з двома келихами й пляшкою. Розливши напій і подавши Джилл один келих, Джек підняв другий і глянув на неї поверх нього.

— Чому завдячую твій візит? — спитав Джек.

— Не бачила тебе вже понад годину, — відказала вона, сьорбнувши хересу.

— Правду кажеш, — відповів він, теж пригубивши. — Але в нас таке часто. Власне, щодня. То й що?

— Я не лише про твою особу. Про будинок також. Трохи раніше я почула звідси тихесенький звук, ніби дзенькання кришталевого дзвона. Глянула — а тут уже нічого не видно, сама лише непроглядна тьма.

— Ага, старий ефект кришталевого дзвона, — замислено констатував він. — Востаннє бачив таке в Александрії. Тож ти не чула грому, не бачила блискавок?

— Ані натяку.

— Що ж, хтось незле постарався, хоч мені й неприємно це визнавати, — сказав він, відпиваючи ще трохи.

— То був вікарій?

— Припускаю, так. Найпевніше, він і досі злиться на Нюха.

— Може, варто з ним переговорити?

— Не вірю я у силу попереджень. Але кожному дарую два замахи на нас, щоби він міг утямити свою дурість. Якщо не втямлює і пробує втретє, убиваю, та й по всьому.

— Це він прислав тих створінь? —