Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

Тоді я поїхав до центрального поліцейського відділку і сказав, що хочу поговорити з головним інспектором МакКарті. Після короткої затримки мене все ж провели у його кабінет.

Головний інспектор чистив люльку. Він вказав мені на стілець, продув люльку, а тоді почав її набивати.

— І що я можу зробити для вас цього ранку? — запитав він.

— Я шукаю одного чоловіка. Його звати Френк Беллінґ, — сказав я. — Можете мені в цьому допомогти?

МакКарті закурив люльку і пустив дим у мій бік. Із нього вийшов би поганий гравець у покер. Хоча обличчя інспектора залишалося беземоційним, я зауважив, що його очі насторожились і посуворішали.

— Френк Беллінґ? — він вийняв люльку з рота і потер теплою чашечкою щоку. — А чому ви ним цікавитеся?

— Я й сам поки що не знаю. Так склалося, що він був свідком на весіллі Германа Джефферсона. То ви знаєте Френка Беллінґа?

МакКарті подивився безтямним поглядом на стіну позаду мене, а тоді неохоче кивнув.

— Так... ми його знаємо, — протягнув він. — Тож він був свідком на весіллі Джефферсона. Гммм... цікаво. А вам не відомо, де він?

— Це я у вас запитую... пам'ятаєте?

— А й справді, — він нахилився вперед і поправив свою сніжно-білу книгу записів. — Беллінґ — це чоловік, з яким ми страшенно хочемо встановити зв'язок. Він належить до дуже діяльної організації з контрабанди наркотиків. Ми вже були готові схопити його, але він раптом зник. Досі намагаємося знайти його. Закладаюся, що він чкурнув або в Макао, або у Кантон.

— Ви шукали його там?

— Ми робили запити в Макао, але в нас нема змоги пошукати його у Кантоні.

Я зручніше всівся на твердому стільці з високою спинкою.

— Він англієць?

— Так... він англієць, — МакКарті попхав у чашечку люльки тютюн, що піднявся. — Ми знаємо напевне, що він є членом місцевої організації, яка завдає нам чимало клопотів. Величезна кількість героїну потрапляє сюди контрабандою з Кантона. Близько кількох тижнів тому Беллінґ брав участь у поставці цих наркотиків у Гонконг. Ми стежили за ним деякий час, чекаючи, коли прийде великий вантаж, — він знову запалив люльку, а тоді продовжив: — Один із наших інформаторів повідомив, що поставку буде здійснено першого числа цього місяця. Тоді Беллінґ і зник. Припускаю, його поінформували, що він у наших руках, тож чкурнув собі у Макао чи Кантон.

— Перше число цього місяця... це за два дні до смерті Джефферсона.

— Виходить, що так, — сказав МакКарті. Він пильно поглянув на мене, а тоді люб'язно запитав: — Це що-небудь означає?

— Просто намагаюся впорядкувати всі факти у своїй голові. Жінка-свідок на весіллі була китаянкою — Му Гайтон. Це ім'я вам знайоме?

— Ні.

Я закурив сигарету, і головний інспектор несхвально спостерігав за цим.

— Гадаєте, Джефферсона завербувала ця банда наркоторговців?

— Можливо, — відповів МакКарті, знизуючи плечима. — Ми ніколи не отримували про нього подібних відомостей. У мене не було причин так думати, але якщо він дружив із Беллінґом, то все може бути.

— Ви не можете дати мені інформацію про дівчину?

— Я перевірю наші архіви. Якщо знайду щось, то повідомлю, — він насмішкувато поглянув на мене: — Ви переїхали у готель «Ріпалс-бей»?

— Саме так.

МакКарті заздрісно похитав головою.

— У вас, приватних детективів, хороше життя. Усе — до рахунку витрат, припускаю?

Усміхнувшись у відповідь, я підвівся.

— Саме так, — сказав я. — Що ж, бувайте і дякую. До зустрічі.

Я вийшов на багатолюдну Центральну вулицю. Була вже половина дванадцятої. Сівши у «паккард», я поїхав на набережну Ваньчаю. Там залишив авто й увійшов у той бар, де зустрів мадам, котра випила зі мною склянку молока.

Відвідувачів не було. Двоє офіціантів-китайців розмовляли за барною стійкою. Вони впізнали мене, й один із них підійшов ближче і привітно широко всміхнувся, показуючи зуби у золотих коронках.

— Доброго ранку, сер. Дуже радий знову вас бачити. Вип'єте чогось чи, можливо, з'їсте ленч?

— Я вип'ю кока-колу з ромом, — сказав я. — Мадам тут?

Він поглянув на годинник над баром.

— Вона буде тут з хвилини на хвилину, сер.

Я сидів, вертячи в руках напій. Китаянки не було упродовж наступної півгодини, але китайці це взагалі не вважають часом. Коли вона ввійшла, я махнув рукою, і жінка закрокувала через бар, аби потиснути мені руку. Потім сіла навпроти.

— Дуже рада бачити вас знову, — мовила вона. — Сподіваюся, ви були задоволені дівчиною.

Я всміхнувся до неї.

— Того разу ви обманули мене. То не була Джоан, і ви це знали.

Один з офіціантів підійшов із кухлем молока й поставив його перед жінкою.

— Це була помилка, — відказала та. — Ця дівчина привабливіша за Джоан. Я гадала, що ви не заперечуватимете.

— Тепер я хочу зустрітися з іншою дівчиною, — мовив я. — Її звати Му Гайтон. Ви її знаєте?

Вона кивнула, але її обличчя було байдуже.

— Вона одна з моїх щонайкращих дівчат. Вам вона дуже сподобається.

— Тільки цього разу їй доведеться підтвердити, хто вона. Мені потрібно обговорити з нею одну справу.

Мадам на хвильку замислилася.

— Добре. Вона зможе підтвердити своє ім'я. Яку саме справу ви хочете з нею обговорити?

— Це вас не стосується. Коли ми можемо зустрітися?

— Я спробую щось організувати. А коли б ви хотіли побачитися з нею? Зараз?

— Ні, не просто зараз. Як щодо нинішньої ночі? Я буду тут о восьмій. Ви зможете зробити так, аби вона прийшла?

Мадам кивнула.

— Якщо вона буде саме тією дівчиною та співпрацюватиме зі мною, я дам вам п'ятдесят доларів.

— Вона буде правильною дівчиною і готовою до співпраці, — сказала мадам. У її очах раптом виник непохитний вираз.

Я допив свій напій.

— Тоді сьогодні о восьмій, — я підвівся. — Але якщо це буде не та дівчина, я обов'язково дізнаюся. Тож не обманюйте знову.

Вона всміхнулася до мене.

— Ви будете задоволені.

Я повернувся назад до готелю «Ріпалс-бей», відчуваючи, що не змарнував сьогоднішнього ранку.

Розділ третій

1

Обіпершись на поруччя палуби першого класу