Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"

«Поки що ні», — думає він, дивлячись угору на годинник-всесвіт, що обертається над ним, вказуючи стрілками в різних напрямках, і замислюється, що збирається робити, коли вже тут опинився.

— Я знаю, чому ви тут, — каже чоловік так, ніби підслухав думки хлопця. Вони саме проходять повз маятник.

— Справді?

— Ви тут, бо хочете дістатися Беззоряного моря та вдихнути населеного привидами повітря.

Ноги Закарі затинаються від заспокійливої істинності цього твердження та водночас збентеження, адже йому не зрозуміло, що це означає.

— Це Беззоряне море? — перепитує він, наздоганяючи чоловіка, який прямує до віддаленої стінки просторої зали.

— Ні, це лише Гавань, — чується відповідь. — І, як я вже казав, вона зачинена.

— Може, вам слід повісити табличку, — радить хлопець, не встигнувши прикусити язика, і дістає у відповідь такий згубний погляд, який не зміг би із себе вичавити будь-хто з його вчителів математики, тож бурмоче якісь вибачення.

Закарі та рудий кіт, що приєднався до їхньої процесії, ідуть за чоловіком до місця, яке хлопець може назвати тільки кабінетом, хоча воно не схоже на жоден з бачених ним кабінетів. Усі стіни заховані за книжковими полицями, шафками для документів та бібліотечними каталогами з їх шухлядками й етикетками. Підлога вкрита кахлем, подібним до того, що лежить зовні, протерта доріжка веде від дверей до столу. Біля нього горить зелена гасова лампа, а горішні книжкові полиці оповиті стрічками паперових ліхтариків. Фонограф на подряпаній платівці тихенько грає щось класичне. Майже всю стіну з протилежного боку від дверей займає камін — усередині за блискучим екраном жевріє полум’я, і його язички набирають червонясто-коричневого кольору. Старомодна мітла з прутиків притулилася до стіни неподалік. Меч, великий справжній меч висить над камінною полицею з кількома книжками, оленячими рогами, ще одним живим котом, який спить, і кількома скляними слоїками різних розмірів, наповненими ключами.

Чоловік улаштовується за великим столом, що завалений паперами, записниками та пляшечками із чорнилом. І, здається, відчуває полегшення, на відміну від Закарі, який досі нервує. Він почувається не лише знервованим, а ще й навдивовижу п’яним.

— Візьмімося до справи, — каже чоловік, коли рудий кіт умощується на кутку його столу й позіхає, прикипівши бурштиновими очима до Закарі.

— Де були ваші двері?

— У Центральному парку, — відповідає хлопець. Язик у роті здається неповоротким, вимовляти слова стає складно. — Їх зруйнували ці… Люди з клубу. Гадаю, леді в шубі з білого ведмедя — їхня керівничка. Вона погрожувала мені чаєм. А чолов’яга, який представився Доріаном, можливо, ускочив у халепу, чи не так? Він змусив мене забрати це з їхньої штаб-квартири, але не пояснив навіщо.

Закарі витягає книжку з пальта й підіймає вгору. Чоловік насуплено бере її. Розгортає, переглядає кілька сторінок, і хлопець, дивлячись на рядки догори дриґом, думає, що тепер арабський алфавіт схожий на англійський, проте очі, схоже, кепкують з нього, сверблять під контактними лінзами. Він навіть думає, чи це, бува, не алергія на котів. Незнайомець згортає книжку, перш ніж устигає дійти якогось певного висновку.

— Їй місце тут, тож дякую за це, — озивається чоловік, віддаючи книжку. — Якщо хочете, можете приберегти її для свого друга.

Закарі опускає погляд на книжку в коричневій шкіряній палітурці.

— А хтось… — мало не бурмотить він собі під ніс, — не знаю, урятує його?

— Хтось урятує, я впевнений, — заспокоює чоловік. — Ви не зможете покинути це місце без супроводу, тож доведеться зачекати на Мірабель, щоб повернутися. Я можу знайти вам тимчасове помешкання. У вас утомлений вигляд, вам неодмінно треба відпочити. Та передусім мені потрібна від вас додаткова інформація. Ім’я?

— Гм… Закарі. Закарі Езра Роулінз, — слухняно відповідає хлопець, замість того щоб озвучити одне зі своїх численних запитань.

— Дуже приємно познайомитися з вами, містере Роулінз, — каже чоловік, записуючи його ім’я до одного з гросбухів на столі. Він перевіряє час на кишеньковому годиннику, його теж занотовує.

— Мене називають Хранителем. Ви сказали, що тимчасовий вхід був у Центральному парку. Гадаю, ви мали на увазі парк на Мангеттені в Нью-Йорку, що в Сполучених Штатах Америки.

— Так, саме той Центральний парк.

— Гаразд, — каже Хранитель, — записуючи в гросбух ще щось. Залишає позначку на іншому документі, можливо, мапі, а потім встає з-за столу й підходить до одного з комодів з крихітними шухлядами, що стоїть у нього за спиною. Дістає щось з однієї шухлядки, обертається й віддає Закарі круглий золотий медальйон на довгому ланцюжку. З одного боку зображено бджолу, а з другого — серце.

— Якщо вам знадобиться повернутися сюди — це місце здебільшого називають Серцем, — він підкаже вам шлях.

Закарі розтуляє медальйон і бачить компас з єдиною позначкою на півночі, його стрілка смикається хаотично.

— Вам потрібно знати напрямок на Мекку? — цікавиться Хранитель.

— Ой ні, та все ж таки дякую. Я агносто-атеїст. — Чоловік на це запитально нахиляє голову, а Закарі пояснює: — Набожний, але не релігійний.

Він не озвучує вголос свою думку, що його релігія — слухати з утіхою історії, опівнічні концерти, від захоплення якими аж у вухах дзвенить, та натискати на кнопку, щоб викликати на бій боса[29]. Його релігія ховається в тиші свіжого снігу, у майстерно приготованому коктейлі, десь посеред сторінок книжки, не на самому початку, але й не в кінці.

Хлопець замислюється, що саме він випив.

Хранитель киває і знову відволікається на шафки — відчиняє іншу шухляду, дістає щось і знову зачиняє.

— Чи не могли б ви піти зі мною, містере Роулінз, — просить чоловік, виходячи з кімнати. Закарі дивиться на кота, але той, утративши до нього інтерес, заплющує очі й нікуди не йде.

Хранитель замикає двері кабінету й веде Закарі уздовж одного із заповнених книжками коридорів. Це місце здається ще більш підземним — мов тунель, воно освітлене поодинокими свічками й ліхтариками, має низьку округлу стелю без жодного очевидного візерунка й вигинається. Після третього повороту в цьому лабіринті дверей та книжок Закарі поглядає на компас, вдячний, що отримав його. Перший коридор розгалужується на кілька, виходить до більших кімнат і знову зливається в щось схоже на тунель. Книжки розставлені на полицях, які вигинаються разом зі стінами, і складені стосами на столах, комодах і стільцях, наче в якійсь букіністичній крамничці. Вони минають