Читати книгу - "Містична річка"

Навколо них ані живої душі, лише стояли дерева, безлисті в грудні, та кудись поспішав бізнесмен по той бік залізного паркану, не ближче як за двадцять ярдів. Бандит притиснув бритву трохи сильніше до її джинсів, не став їх різати, а тільки надавив на лезо, й вона відчула якийсь сморід і запах шоколаду в його диханні. Селеста простягла йому свій гаман, намагаючись уникнути погляду неспокійних карих очей лиходія, і, проказавши: «Тобі пощастило, що я кваплюся», рушила до Паркової вулиці без поспіху та страху.

Вона чула подібні розповіді від багатьох жінок. Чоловіки в цьому місті рідко зазнавали нападу, якщо самі на нього не наривалися, проте з жінками це відбувалося повсякчас. Пограбування завжди супроводжувалося погрозою зґвалтування, яку передбачала або відчувала жертва, але в усіх історіях, які вона чула, нападники не промовляли розумної фрази. Вони не мали на це часу. Їм треба було закінчити своє діло якнайшвидше: напасти й утекти, поки жертва не заверещала.

А потім ще невідповідність із ножем у правій руці й ударом лівою. Якщо рука з ножем — твоя головна рука, рука, якою ти пишеш, то хіба ти станеш бити лівицею?

Атож, Селеста вірила, що Дейв опинився в жахливій ситуації та мусив стати вбивцею або скотитися до ментальності вбивці. Але вона не сумнівалася в тому, що він не належав до чоловіків, які шукають таких ситуацій. З усім тим його історія мала кричущі неточності та провали. Це було схоже на намагання пояснити, звідки взялася пляма від губної помади на внутрішній стороні твоєї сорочки, — ти можеш бути вірний чоловік, але твої пояснення кумедні й ніхто їм не повірить.

Вона уявила двох слідчих, які, сидячи в їхній кухні, ставитимуть їм запитання, й не сумнівалася, що Дейв у них заплутається. Його історія розпадеться на клапті під їхніми байдужими поглядами та повторюваними запитаннями. Це буде схоже на її розпитування про його дитинство. Вона, звичайно, чула розповіді про нього. Низина була таке собі мале містечко, що існувало у великому місті, й люди шепотілися. Тож одного разу вона запитала в Дейва, чи не сталося з ним чогось жахливого в дитинстві, чогось такого, про що він не здужав розповісти нікому, але міг би розповісти їй, бо на той час вона була йому дружиною й носила його дитя в череві.

Він зиркнув на неї збентеженим поглядом.

— А, ти маєш на увазі ту подію?

— Яку подію?

— Я грався тоді з Джиммі й тим хлопцем, Шоном Дівайном. Та ти його знаєш: підстригала раз чи двічі.

Селеста пригадала. Він працював десь у карних органах, але не в місті. Він був високий, з кучерявим волоссям і проникливим бурштиновим голосом. Він мав ту саму певність у собі, що й Джиммі, — певність, притаманну або дуже вродливим чоловікам, або тим, яких рідко бере сумнів.

Вона не здужала уявити Дейва з цими двома чоловіками, навіть коли вони були хлопчаками.

— Справді, я його підстригала, — сказала вона.

— Тоді до нас під’їхав автомобіль, я заліз у нього, але незабаром утік.

— Утік?

Він кивнув головою.

— Моя люба, нічого особливого тоді не було.

— Але ж, Дейве…

Він притулив пальця до її губів.

— Закінчимо цю розмову, гаразд?

Він усміхався, але Селеста бачила — що це було? — якусь лагідну істерію в його очах.

— Що я можу тобі ще сказати… Пам’ятаю, грав у футбол, буцаючи бляшанку з-під пива, — мовив Дейв, — ходив до школи, намагався не заснути на уроці. Пам’ятаю кілька днів народження та інші дурниці. А взагалі то був надто нудний період. Інша річ у вищій школі…

Вона знехтувала його балачку, як і тоді, коли він брехав, чому утратив роботу на Американській пошті (Дейв сказав, що там відбулося масове скорочення працівників, але нікого більше не звільнили, а деякі їхні сусіди, навпаки, влаштувалися там на службу), або коли він сказав, що його мати померла від серцевого нападу, тоді як кожен із сусідів чув історію про те, як, прийшовши додому зі старшого класу вищої школи, Дейв побачив, що вона сидить біля печі, кухонні двері всі зачинені, всі отвори позатикані рушниками, а кімната наповнена газом. Селеста дійшла висновку, що Дейв відчував потребу брехати, відчував потребу змінити свою історію, аби вона стала такою, з якою він міг би жити, заховавши своє минуле якнайглибше. І якщо таким чином він ставав кращим, люблячим, не зважаючи на напади відчуження, чоловіком та уважним батьком, то хіба можна його за це судити?

Але Селеста знала, одягаючи якісь випадкові джинси та одну з Дейвових сорочок, що ця брехня може занапастити її чоловіка. Занапастити їх обох, бо вона приєдналася до змови, щоб навести правосуддя на хибний слід, виправши весь його одяг. Якщо Дейв не розповість їй щиру правду, вона не зможе допомогти йому. І коли прийде поліція (а вона прийде, адже це не телебачення; найтупіший п’яний детектив розумніший за них, коли йдеться про злочин), то розіб’є Дейвову історію, як яйце об сковорідку.

Права рука в Дейва боліла. Суглоби розпухли, збільшившись удвічі, а кістки, найближчі до зап’ястка, схоже, були готові прорвати шкіру. Він міг відмовитися від тренування з Майклом, але не захотів. Якщо малий не дасть ради його ударам, то він ніколи не зможе відбити м’яча у справжній грі, де той летить удвічі швидше, ударений майже вдесятеро важчою битою.

Його син був малий як на свої сім років і надто довірливий для цього світу. Мав відкрите обличчя й сині очі, що випромінювали світло надії. Дейв любив ці риси в своєму синові та водночас ненавидів їх. Він не знав, чи стане в нього сил подолати їх, але розумів, що незабаром йому доведеться взятися за це, бо інакше це зробить за нього світ. Оця ніжність у синовім характері була прокляттям Бойла, саме через неї Дейва в його тридцять п’ять років постійно приймали за студента коледжу, а в сусідніх кварталах іноді відмовлялися продати йому пляшку спиртного. Волосся в нього на голові було не менше, ніж у Майкла, жодна зморшка не прорізала обличчя, а його сині очі були жваві й невинні.

Дейв бачив, що Майкл стоїть, як його навчали, прилаштувавши свого кашкета й піднявши биту високо над плечем. Він злегка розгойдувався, зігнувши коліна, — Дейв постійно боровся з цією його звичкою, але вона поверталася, як судома. Тоді