Читати книгу - "В обіймах ночі, Рина Мир"

Глава 11.2. Свобода життя

Стася

Дивуюся словам подруги та інтонації, з легкістю якої вона промовляє.

– Ще скажи, що він закоханий у тебе?

Оля, щоб ще більше мене зацікавити, промовчала, але її хитру посмішку я помітила.

– Оль, серйозно? – поставила я очевидне запитання, бо тут і здогадуватися немає чого.

– Тась, ну, який водій? Ти ж знаєш, що у мене Діма є.

– Діма то є, але ти б так завуальовано не мовчала та не посміхалася б, якби у твоїх думках був лише один Діма.

– Та ну тебе…

Ми разом вийшли з під'їзду й Оля вказала на машину з шашкою. Я здогадалася, що це саме той водій, який чекав на нас більше десяти хвилин, але все-таки дочекався. Значить, не все так просто, як Оля хоче це показати.

– Доброго дня, – привіталася я з симпатичним хлопцем і сіла на заднє сидіння. 

Подруга сіла на пасажирське сидіння біля водія та пристебнула паски безпеки. Вона намагалася не дивитися на хлопця, але було очевидно, що вона дуже хоче це зробити і його увага їй дуже лестить. Сам же Ігор, як я дізналася після знайомства, постійно щось розпитував Олю та дивився на неї раз-у-раз. Цікаво було за ними спостерігати цілу дорогу.

Коли ми приїхали до лікарні, Оля розплатилася з Ігорем, але він дав здачу з надлишком. Дівчина казала, що це за те, що він чекав на нас довгий час. Але хлопець був невблаганним. Він гроші брати не хотів, натомість сказав, щоб той час, який він витратив, чекаючи нас, Оля компенсувала іншим чином й одного дня сходила з ним на каву. Подруга обурилася і сказала, що вона має хлопця. Як на мене, то чесна відповідь. Але ж помітно було, що він їй також симпатичний.

– Оль, навіщо ти так з ним? – запитала я, коли ми йшли до входу в лікарню.

– А як інакше? Крутити романи з двома – це не про мене. Та й до того ж тепер він не думатиме, що може використовувати мене. А то ти бачиш, кілька разів прокатав на машині і я вже повинна йти з ним на каву?

– Все-таки можна було не так різко. Адже хлопець не взяв з тебе ті гроші, які сам же заробив.

– І хто йому винен? Треба було брати. Я давала, але він відмовився. В чому проблема? Не бачу взагалі проблеми.

Я розсміялася з поведінки Олі, але здається мені, що вона психує неспроста. Щось таки сидить у її душі, але вона не хоче мені це відкривати. Гаразд. Не наполягатиму. Сама колись розповість.

Ми разом зайшли до кабінету лікаря. Оля не покидала мене ні на хвилину. Була поруч навіть тоді, коли я її не просила, проте все одно потребувала її підтримки. 

Лікар зняв гіпс та оглянув мою ногу. Спочатку зробив рентген, а потім подивився на знімок. Виявилося, що коліно повністю загоїлися, тому я можу тепер ходити як нормальна людина. Нарешті! Лікар прописав мені ще пропити курс вітамінів та їсти більше желе для швидкого відновлення та зрощення кісток. Я повідомила йому, що подруга щодня годувала мене цією смакотою. Він схвально кивнув, але наголосив на тому, що треба продовжувати таке харчування. Також мені потрібно пройти курс реабілітації, з яким я дуже швидко погодилася. Коли огляд було завершено, я вийшла з кабінету лікаря вже своїми двома ногами, а не чотирма.

– Яке ж це блаженство – просто ходити, – радісно сказала я, коли вийшла зі стін лікарні.

– Радію разом з тобою, подруго, але не забувай про реабілітацію, – наказала Оля.

– Не забуду, мамцю, – сміюся.

– На таксі й додому?

– Нііі… – протягую я. – Не хочеться додому зовсім. Ходімо краще пройдемося містом.

– А ти впевнена, що тобі можна?

– А чому б і ні? – дивуюся. – А як тоді починати реабілітацію, якщо не ходити пішки? Тим паче я так давно не ходила по місту. Все сиділа в чотирьох стінах і дивилася тільки у вікно на перехожих, що зараз хочеться якнайбільше відчути цю свободу життя.

– Ну, гаразд. Вмовила. Але якщо відчуєш якийсь дискомфорт, одразу кажи. Зрозуміла? Поїдемо додому й ляжеш відпочивати. Все одно не можна так одразу себе перенапружувати.

– Добре-добре, – підіймаю обидві руки, запевняючи подругу, що її накази до мене дійшли. – Ходімо. І зайдемо до якоїсь кав'ярні. Я хочу піци і запашного латте, – вже мурликаю, відчуваючи його смак. – Здається, я сто років його не пила.

Оля сміється з мене, але їй, мабуть, не зрозуміти, як це – сидіти цілими днями вдома, не маючи змоги вийти з квартири, насолоджуватися життям та відчувати його на повну. А воно, до речі, не стоїть, а біжить. 

***