Читати книгу - "Смертниці"

Почало сніжити.

* * *

Із дівчиною нічого не вийшло. Вона подряпала клієнтові обличчя, він дуже розізлився. Такі дівчата не годяться для бізнесу, тож її відправили назад до України — ось що вчора нам сказала Мама, коли дівчина не повернулася до кімнати.

Принаймні це офіційна версія.

— Може, це й правда, — кажу я, і моє дихання хмаринкою пари видно в темряві.

Ми з Оленою знову сидимо на даху. Сьогодні він блищить під місяцем, мов глазурований торт. Снігу вчора нападало небагато, заледве на сантиметр, але цього достатньо, щоб я згадала дім, де земля вже кілька тижнів має бути засніжена. Я рада знову бачити зорі, ділити це небо з Оленою. Ми винесли на дах ковдри, сидимо, притиснувшись одна до одної.

— Ти дурепа, якщо в це віриш, — каже Олена.

Вона підпалює сигарету, останню з тієї вечірки на човні, і смакує її, дивиться на небо, вдихаючи дим, наче дякує небесам за тютюнове благословення.

— А ти чому не віриш?

Вона сміється.

— Тебе можуть продати до іншого будинку, іншим сутенерам, але додому ніколи не відправлять. Хай там як, я не вірю жодному слову Мами, цієї старої шльондри. Уявляєш, вона сама колись торгувала тілом — років зо сто тому, поки не стала така жирна.

Я взагалі не уявляю Маму молодою, чи стрункою, чи здатною збудити чоловіка. Не уявляю, що вона могла бути не відразлива.

— Саме холоднокровні шльондри зрештою починають керувати такими будинками, — каже Олена. — Гірші за сутенерів. Вона знає, що ми переживаємо, сама це пережила. Але тепер її обходять лише гроші. Великі гроші.

Вона струшує попіл із сигарети.

— Світ лихий, Міло, і ти цього ніяк не зміниш. Найкраще, що можна зробити, — вижити.

— І не стати лихою.

— Іноді вибору нема. Просто мусиш.

— Ти не можеш бути лиха.

— Звідки ти знаєш? — Вона дивиться на мене. — Звідки ти знаєш, хто я, що я робила? Повір, якби я мусила, то вбила б людину. Навіть тебе могла б убити.

Вона пильно дивиться на мене, очі горять у світлі місяця. І на мить — лише на мить — я думаю, що вона має слушність. Вона могла б убити мене, бо готова на все, щоб вижити.

Ми чуємо шурхіт шин по гравію, обидві випростуємося. Олена одразу ж гасить дорогоцінну сигарету, викурену тільки напо­ловину.

— Хто це, у біса, приїхав?

Я встаю, обережно піднімаюся пологим схилом даху, щоб визирнути через край на під’їзну доріжку.

— Світла не видно.

Олена видряпується до мене, теж визирає.

— Ось, — шепоче вона, і з лісу з’являється машина.

Фари вимкнені, видно лише жовте сяйво паркувальних вогників. Авто зупиняється з боку доріжки, виходять двоє чоловіків. За кілька секунд ми чуємо дзвінок у двері. Навіть о такій порі чоловіки мають потреби. Вимагають задоволення.

— Чорт, — сичить Олена. — Тепер вони її розбудять. Треба повертатися, поки вона не помітила, що нас немає.

Ми спускаємося назад і видираємося на карниз, навіть не взявши свої ковдри. Олена прослизає у вікно в чорноту горища.

Знову дзвінок, і ми чуємо Мамин голос, коли вона відчиняє двері й вітає пізніх клієнтів.

Я вибираюсь у вікно за Оленою, ми прямуємо до люка. Драбину досі опущено — кричуще свідчення нашого перебування нагорі. Олена саме спускається сходинками, коли раптово завмирає.

Мама кричить.

Олена одразу ж злітає назад, нагору, відштовхує мене, вилізаючи в люк. Тягнеться вниз, хапає драбину, тягне. Драбина піднімається, складається, люк зачиняється.

— Назад, — шепоче вона. — На дах.

— Що відбувається?

— Бігом, Міло!

Ми біжимо до вікна. Я вилізаю перша, але так поспішаю, що нога ковзає на карнизі. Я схлипую, падаючи, у паніці чіпляюся за підвіконня.

Олена хапає мене за зап’ясток. Тримає, поки я нажахано борсаюся.

— Хапай другу руку! — шепоче вона до мене.

Я тягнуся до неї, вона піднімає мене, і ось я вже лежу животом на підвіконні, і серце калатає в грудях.

— Клята незграба! — сичить Олена.

Я намацую ногою карниз, чіпляюся пітними руками за підвіконня, пробираючись назад на дах. Олена виповзає з вікна, опускає його за собою й лізе за мною, швидка, наче кішка.

У будинку вмикається світло. Нам видно, як воно ллється у вікна під нами. Ми чуємо поспішні кроки, гуркіт розчахнутих дверей. І крик — цього разу не Мамин. Самотній, пронизливий вереск, що обривається жахливою тишею.

Олена хапає ковдри.

— Лізь, — наказує. — Мерщій, нагору, де нас не побачать.

Я видряпуюся до найвищої точки даху, Олена вимахує ковдрою, затираючи сліди, які ми лишили на засніженому килимі. Те ж саме робить там, де ми сиділи, знищує сліди нашої присутності. Тоді видирається до мене, на виступ над вікном горища. Ми тулимося там, дві тремтливі гаргуйлі.

Раптом я пригадую.

— Стілець, — шепочу Олені. — Ми лишили стілець під люком!

— Уже пізно.

— Якщо його побачать, то знатимуть, що ми тут.

Вона хапає мене за руку й стискає так сильно, наче хоче поламати мені кістки. На горищі вмикається світло.

Ми тулимося до даху, не наважуючись поворухнутися. Одне рипіння, одна купка снігу, що котиться з-під ноги, і вони зна­тимуть, де ми. Я відчуваю, що серце гупає об покрівлю — це точно чути крізь стелю.

Відчиняється вікно. Минає мить. Що він бачить, визираючи звідти? Залишок відбитку ноги на карнизі? Красномовний слід, який не зачепило Оленине вимахування ковдрою? Тоді вікно знову зачиняється. Я тихо полегшено схлипую, але Олена знову стискає мою руку. Попередження.

«Він може досі бути там. Може, він досі слухає».

Чути голосне гупання, а за ним крик, який не здатні приглушити навіть зачинені вікна. Вереск такого нищівного болю, що я тремчу, мене пробиває піт. Чоловік кричить англійською. «Де вони? Їх мало бути шість! Шість хвойд!»

Вони шукають дівчат, яких бракує.

Мама схлипує, благає. Вона справді не знає.

Ще один удар.

Мамин вереск пронизує кістки. Я затуляю руками вуха, втискаюсь обличчям у крижаний дах. Не можу цього слухати, але й вибору не маю. Це не припиняється. Удари, вереск — вони все тривають і тривають, так довго, що я думаю: нас знайдуть тут на світанку й ми досі чіплятимемося крижаними руками за дах. Я заплющую очі, намагаючись подолати нудоту. «Не бачити лихого, не чути лихого». Ось що я промовляю до себе тисячу разів, щоб перекрити звуки того, як катують Маму. «Не бачити лихого, не чути лихого».

Коли крики нарешті припиняються, у мене вже заніміли руки і зуби цокотять від холоду. Я піднімаю голову, відчуваю на обличчі замерзлі сльози.

— Вони йдуть геть, — шепоче Олена.

Чути, як риплять вхідні двері, тоді кроки на ґанку. З даху видно, як вони йдуть доріжкою. Цього разу це не просто нерозбірливі силуети: вони