Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

звернути уваги, але Дігбі ясно дав зрозуміти, що, коли справа стосується місцевих, ні в чому не можна бути впевненим і нікому не можна довіряти. Два сагиби в цій частині міста стануть привабливою мішенню для будь-чого — від пограбування до лінчування. Якщо нас помітять, мусимо повернутися, принаймні на кілька годин. Але інформатор чекатиме на конспіративній квартирі лише годину. Довше — занадто ризиковано. Якщо ми відступимо зараз, доведеться чекати двадцять чотири години до наступної спроби, а мені, чорт забирай, втрачати ще один день аж ніяк не хочеться. Я в розпачі роззирнувся у пошуках схованки, але нічого підходящого не побачив.

Велосипедисти наблизилися, майже порівнялись із Банерджі. Ледь вони до нього доїхали, у сержанта, схоже, виникла якась ідея. Він підняв ногу і щосили наступив на хвіст одного із собак. Тварина заверещала від болю і кинулася алеєю, немов її пробило електричним струмом, прямо на велосипедистів. Собака наштовхнувся на велосипед, чоловік вилетів із сідла і пролетів футів десять. Інші собаки, сполохані скавучанням свого родича, негайно кинулися на велосипедистів, оточили їх і почали люто гавкати. Банерджі побіг допомагати тому, хто впав, а ми, скориставшись хаосом, поквапилися далі непоміченими. Зупинилися за кілька ярдів і почекали на Банерджі. Дігбі нахилився, немов поправляв пряжку на сандаліях, я повернувся до муру, удаючи, що мочуся у відкритий жолоб. Нарешті Банерджі нас наздогнав, усміхаючись, як той дервіш.

— Гарна вистава, сержанте,— прошепотів я.

— Дякую, сер. Схоже, іноді сплячих собак обходити не варто.

За кілька хвилин ми стояли в затінку пошарпаного будинку, і Дігбі тихо відмикав іржавий замок і знімав ланцюга, який тримав разом дві половинки дверей. Він провів нас у темряву передпокою і забарикадував двері дерев’яною колодою. Схоже, він уже був тут раніше, бо колоду в темряві знайшов без зайвих зусиль. Витяг коробку сірників і запалив один. Вогонь було затріпотів, але за мить уже горів рівним полум’ям, освітлюючи занедбану кімнату, пропахлу пліснявою та пилом. Часу гаяти Дігбі не став і повів нас у дальню частину будинку, де відімкнув іще одні двері, цього разу старі та трухляві, зачинені на ненадійну клямку. Ступив у коридорчик і пішов до кінця.

— Чекайте тут,— прошепотів він, коли ми дійшли до муру.

Відійшов убік і пошукав у траві, що височіла аж до пояса, швидко повернувся з дерев’яною скринею. Банерджі допоміг прилаштувати скриню під мур. Дігбі заліз на неї і, підтягнувшись, сів на мур, покликавши за собою і нас із Банерджі. Приземлилися ми в іншому садку, обнесеному муром, із протилежного боку якого були двері, освітлені ліхтарем, що висів на зігнутому цвяхові. Дігбі неквапливо перетнув двір і постукав у двері. Ті ледь прочинилися, нас оглянуло пильне око, і лише тоді двері розчахнулися, проскреготівши по землі.

Лише зараз я отримав змогу роздивитися нашого господаря: індієць середнього віку, уже почав лисіти; чорні очі сиділи на пухкенькому обличчі, немов очка на картоплині. Він курив біді — скручений лист, наповнений тютюном, перев’язаний з одного боку мотузочкою. Сигарета бідняка.

— Ви спізнилися,— прохрипів він, нервово затягнувшись.— Я вже збирався...

Погляд у Дігбі був такий красномовний, що чоловік замовкнув.

— Довелося діяти обережно. Чи тобі більше б сподобалось, якби ми заявилися вчасно з парочкою переслідувачів на хвості?

Чоловік підняв руки, захищаючись:

— Ні, ні. Аж ніяк!

Провів рукою по черепу, пригладив пасма засмальцьованого чорного волосся.

— Ходіть сюди,— запросив він до сходів і повів униз, у тісний льох, де смерділо потом і камфорою.

Вказав на циновки, розкидані навколо низенького дерев’яного столика, а сам дістав пляшку і кілька склянок із грубо обтесаного буфета, який явно бачив кращі часи.

— Що скажете, помічник інспектора? — запитав індієць, піднявши пляшку.— Трохи вип’ємо перед тим, як перейти до справи?

— Добре,— погодився Дігбі.

Чоловік поставив склянки на стіл і наповнив кожну золотистою рідиною з пляшки.

— Що це таке? — поцікавивсь я.

— Арак,— відповів він з усмішкою.— Дуже добрий напій, ніякої помилки. Поставляють лише з півдня.

Дігбі кивнув і відпив. Я зробив те ж саме. Вогняний напій. Від нього і волосся на грудях дибки стане чи геть згорить, якщо пролити трохи.

— Не для мене.— Банерджі відсунув свою склянку.

— Не п’єш міцних напоїв? — запитав чоловік.— Усім індійцям варто пити алкоголь. І їсти м’ясо. Червоне м’ясо, особливо яловичину. Британці,— він вказав на нас із Дігбі,— не цураються алкоголю і яловичини, навіть мемсагиби. Тому вони й сильні. Ми, індійці, на жаль, непитущі, ще й вегетаріанці. Саме тому мусимо підкорятися.

— Годі вже,— обірвав його Дігбі.— Що ти для нас маєш, Вікраме?

Індієць криво усміхнувся.

— Справа Мак-Олі. Дуже засмучує британців. Ваші англійські газети називають її «скандальним випадком» і вимагають спіймати вбивцю і негайно з ним розправитися.

Ясно, куди це веде. Вікрам мав інформацію — товар, який нам конче потрібен. Спробує підняти своєму товарові ціну. Просто попит і пропозиція. Байдуже, Лондон це чи Калькутта, інформація залишається інформацією, і економіка процвітає всюди.

— Сагиби і мемсагиби,— продовжив Вікрам,— охоплені панікою.

— Переходь до справи, Вікраме,— сказав Дігбі.

— Багато говорять,— вів далі індієць,— у Коссіпорі. Багато пліткують, багато міркують. Знаєте, помічник інспектора, як ми, індійці, обожнюємо потеревенити. Ви, британці, навіть закони приймаєте, аби заборонити наші балачки, але ми не здаємося. Та й із візниками побазікати ніхто не проти. Я дещо чув...

Дігбі його обірвав:

— Плітки мене не цікавлять, Вікраме. Або ти щось маєш, або ні. Годі марнувати мій час.— І почав підводитися з місця.

— Стривайте! — вигукнув індієць.— Ви ж знаєте, що я маю надійні джерела. Цінність моєї інформації висока!

Дігбі зазирнув у очі індійця і повільно сів.

— Що ж ти маєш?

Чоловік завагався, певно, обмірковував свій наступний крок. Продавати інформацію все одно, що продавати кохання. Мусиш подражнити клієнта. Покажи трохи, щоб викликати апетит, але й лиши стільки, щоб уява розігралася, щоб дурник купив твій товар.

— Дві ночі тому, у ніч нещасливої смерті сагиба, в одному будинку в Коссіпорі відбулася нелегальна зустріч. Якісь негідники розважали натовп індійців нісенітницями. Палкі промови і серйозні балачки про те, що потрібно передати повідомлення британцям. Я маю всю інформацію про зустріч і про те, що відбулося потім. Гадаю, ця інформація може бути цінною для вас, помічник інспектора.

— Знаєте імена? — запитав Дігбі.

— Одне особливе ім’я мені назвали кілька разів.

Тепер настала черга Дігбі торгуватися.

— Гаразд. Отримаєш звичну суму.