Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Злату розбудила Інга. Дівчина глянула на годинник, «За чверть одинадцята». Сонно зітхнула ще так хотілося спати. Погляд стрибнув на Власія, якого тримала няня, притиснувши до себе спиною. Власій посміхався своєю наймилішою, беззубою посмішкою. Махав ніжками та рученятами й пискав. Злата посміхнулася. Почувалася щасливою від усвідомлення, що вона не одна. Ось її найрідніша душа. Піднявшись поправила нічну атласну сорочку, й взяла малюка на руки, який відразу губами притулився до її оголеної шкіри на плечі. Почуття провини захопило дівчину. Вона не змогла годувати грудьми свого синочка. Була вимушена перевести його на штучне вигодовування.

— Злато, вибачте, я б вас не будила та Кіра Михайлівна, повідомила, що о дванадцятій приїдуть ваші батьки.

Злата притулила до себе сина зітхнувши. Не хотілося нікого бачити, і взагалі, нічого не хотілося. Після вчорашнього візиту таємничого гостя, двоякі відчуття переповнювали душу. Його таємничість солідно напружувала, а останні слова, кружляли в голові ще й досі. Він говорив загадками. «Збагнути не могла, чому він наказував їй не ходити на могилу? Чому пішов нічого не пояснивши?».

Погравшись з сином, Злата погодувала його, й залишивши на няньку подалася приводити себе в порядок. Голова була забита вчорашньою розмовою. Ні про, що більше думати не могла.

Приїхали батьки, разом розмістилися у вітальні. Злата дивувалася, батько завжди суворий та грізний, зараз так мило грався з сином. Він змінився після трагедії з Нестором. Думка про те, що батько якось причетний до трагедії, не залишала Злату. Вона усвідомлювала, що може помилятися, й так хотіла, аби її підозри виявилися хибними, але повірити батькові до кінця, так і не змогла.

Батьки розповідали про вчорашню грандіозну подію. Агнія показувала фото та відео, а тоді з болем в очах глянула на доньку.

— Злато, мила моя, тобі б теж не завадило розвіятися. Ти так змарніла.

Дівчина кліпнула очима. «Мені світ не милий... Про яке розвіятися, може бути мова?

— Мамо, я трохи згодом. Власій підросте, і у мене буде надійна охорона.

Агнія важко зітхнула, і здавлено заперечила.

— Злато, ти не можеш так жити. Я розумію, що... — Замовкла, а тоді з благанням глянула на доньку. — Життя продовжується.

— Злато, а мама має слушність. Ти сама на себе не схожа. — Втрутився батько, граючись з онуком. — Ти надто схудла. Тобі обстежитися потрібно.

Злата зітхнула. Вона помітила, що після пологів надто схудла. Та не робила з цього трагедії, купила одяг на розмір менший, хоча він все одно завеликий.

— Мамо, тату, зі мною все добре. Припиніть вигадувати.

— Авжеж! — Пробурмотів батько. — То чому в тебе синці під очима. Може малий в ночі не спить?

— Спить. — Зітхнула дівчина. Допити батьків дратували. — Все добре! Справді! — Виснажено запевняла.

Злата бачила, як пильно на неї глянув батько. Не повірив. Та це мало її хвилювало. Змінили тему, адже Кіра Михайлівна з кухаркою принесли обід у вітальню.

Злата погодувала малюка з пляшечки. Він вередував, і пообідати нормально не дав. Гралася з ним. Крокуючи великою вітальнею.

Агнії так сподобався малиновий пиріг, що вона подалася на кухню з Кірою Михайлівною брати рецепт.

Злата залишилася з батьком та малюком у двох. Підійшовши до доньки, Андрій попросив.

— Дай Власія, пограюся з ним, а ти біжи пообідай нормально.

— Дякую, тату, я не голодна. — Чесно зізналася. Та малюка віддала батькові.

Андрій Стоцький нахмурився, пильно дивлячись на доньку.

— Злато, не муч себе. Є речі яких ми змінити не можемо.

Дівчина ковтнула ком, підійшовши до великого вікна. За яким світило палюче сонце. Придушувала у собі надмірні емоції. Стільки часу пройшло, а вона все ніяк не могла змиритися з усім.

— Дитино, мені прикро і щиро шкода, що поводився так з тобою. — Чоловік зітхнув. — Я наче осліп, і зараз повільно приходжу до тями. Не можу дивитися не тебе без сліз, у твоїх очах стільки болю. Можу тільки уявити, як тобі зараз важко. — Чоловік з малюком, зупинився зовсім поруч.

Злата закрила повіки, тамувала у собі дикий крик, біль та відчай. Почути щось схоже від батька, здавалося чимось фантастичним. Завжди мріяла, щоб він був іншим, та завжди була переконана, що цього не буде ніколи, а тут раптом. «Де ж він був раніше?».

— Все добре тату... По іншому вже не буде.

— То може не варто себе так мучити? — З турботою в голосі допитувався батько.

— Не знаю, тату, я вже нічого не знаю напевно. Поки живу, а далі може попустить. — Сльози таки виступили на очах. — Це все надто складно.

— То може ти все ж повернешся до дому. Тобі ж легше буде?!! — З благанням просив Стоцький.