Читати книгу - "До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)"

повертаючись до суті справи — головне те, що кохання змушує людину забути і Бога, і себе самого. Бо яким чином душа, обтяжена стількома нещастями, може доповзти до єдиного і найчистішого джерела справжнього блага? А коли так, чи ж варто дивуватися тому, що жодна інша пристрасть не видавалася Туллію сильнішою за цю.

Ф р а н ч е с к о

Я визнаю себе переможеним, бо все, що кажеш, ти почерпнув з книги досвіду. Оскільки ти вже згадав Теренцієвого «Євнуха», дозволю собі додати нарікання з тієї самої сцени:

Яка негідна річ! В якій же я халепі!

Згасає шал — а я палаю! Пропав — але живий-здоровий!

Все бачу, знаю — а як буть, не знаю!

От і прошу у тебе поради словами того самого поета:

Доки ще час, подумай знов і знов.

А в г у с т и н

А я відповім тобі словами того ж таки Теренція:

Коли немає в справі ні розуму, ні ладу,

там не поможе розумна хоч яка порада.

Ф р а н ч е с к о

Що ж мені робити! Впасти у розпач?

А в г у с т и н

Спершу випробуй всі інші засоби. Вислухай у стислому викладі виважений план. Тобі відомо, що з цього приводу є не тільки окремі міркування видатних філософів, але також цілі книги, складені славетними поетами. Було б нечемно вказувати саме тобі, корифею в цій царині, де шукати поради і як слід розуміти їх; але, можливо, не зашкодить розтлумачити тобі, яким чином прочитане й усвідомлене застосувати до свого спасіння. Насамперед, за словами Цицерона, «дехто вважає, що давніше кохання слід вибивати ним, як клин клином». Цю думку поділяв і знавець у справах кохання Овідій, проголошуючи, як загальне правило:

Перемага спадкоємець новий попередні кохання[113].

Поза сумнівом, так є, бо коли душу роздирають численні бажання, вона з меншою силою тягнеться до кожного з предметів. Так, кажуть, Ганг був розділений перським царем на незліченні рукави і перетворився з однієї грізної річки на безліч невинних потічків. Так через роздрібнені лави легше проривається ворог; слабшає розкидана пожежа; і, в цілому, в єдності сила зростає, а в роздробі зменшується. Але тут виникає побоювання, що, зрікшись тієї єдиної і — якщо доречно так сказати — більш благородної пристрасті, ти став здобиччю кількох і перетворишся із закоханого на женолюба, джиґуна і гуляку. А на мою думку, коли вже загибель неминуча, втішніше загинути від більш благородної недуги. Ти питаєш моєї поради. Я не став би тебе засуджувати, якби ти наважився втекти і почав мандрувати з неволі в неволю: тоді можна було б сподіватися, що в цих переходах ти знайшов би свободу або потрапив під меншу тиранію. Але не раджу тобі, вивільнивши карк з одного ярма, піти по руках незліченних тиранів.

Ф р а н ч е с к о

Дозволиш хворому, що знає свою недугу, перервати лікаря кількома словами?

А в г у с т и н

Чом би й ні? Лікарі нерідко підбирали засоби до зцілення, керуючись словами недужих.

Ф р а н ч е с к о

Тож знай — нікого іншого я не можу кохати. Моя душа привчилась захоплюватись нею; мої очі привчились милуватися нею; і все, до неї не належне, видається їм потворним і похмурим. Тому, пропонуючи мені покохати іншу, щоб звільнитися від мого кохання, ти ставиш мені нездійсненну умову. Таким чином, я пропав.

А в г у с т и н

Коли втрачаєш смак, зникає також апетит. Коли нічого не можеш прийняти всередину, треба застосувати зовнішнє. Чи зважишся ти втекти або піти у вигнання і жити, не маючи перед очима знайомих місць?

Ф р а н ч е с к о

Я зміг би, попри найміцніші зв’язки, що утримують мене.

А в г у с т и н

Якщо зможеш, ти зцілишся. Тому не скажу тобі нічого, крім вірша Вергілія, дещо зміненого:

Геть з милого краю,

Геть, з узбережжя тікай жаданого[114].

Бо як ти сподіваєшся коли-небудь знайти безпеку в краях, де все тобі нагадує про твої рани, де вигляд теперішнього і спогад про минуле позбавляють тебе спокою? Як каже той-таки Цицерон, тебе доведеться лікувати «переміною місця — як хворого, що не одужує».

Ф р а н ч е с к о

Розваж, прошу тебе, до чого мене схиляєш. Скільки разів, щиро прагнучи зцілення і знаючи про названий засіб, я вдавався до нього! І хоч які я знаходив удавані причини, єдиною метою всіх моїх мандрів та сільського усамітнення завжди була свобода. У її пошуках я блукав і заходом, і північчю, аж до берегів Океану. Наскільки це мені допомогло, ти сам бачиш. Тому мене так вражає Вергілієве порівняння:

Наче та лань необачна, котору поцілив стрілою

В критському лісі пастух, що стрілами сипле навколо

Й зовсім не дбає про те, куди з них яка полетіла.

Лань же чимдуж утікає лісами в діктейські ізвори,

В боці ж у неї стримить увесь час та стріла смертоносна[115].

Я став подібним до цієї лані: біжу, але моє нещастя всюди зі мною.

А в г у с т и н

То на що ти чекаєш він мене? Ти сам собі відповів.

Ф р а н ч е с к о

Яким чином?

А в г у с т и н

Якщо людина носить за собою своє нещастя, переміна місць її не зцілює, а лише посилює втому. Тому було б резонно повторити тобі те, що сказав Сократ юнакові, який нарікав, мовляв, подорож не дала йому жодного пожитку. «Це тому, — поясний філософ, — що ти подорожував із собою». Ти повинен насамперед скинути з себе тягар своїх давніх турбот і належно підготувати свій дух, а тоді вже бігти. Бо в лікуванні не тільки тілесних, але також духовних недугів будь-який засіб безсилий, якщо хворий до нього не схильний. Тож хоч би ти дійшов аж до краю самої Індії, ти однаково муситимеш згадати правдиві слова Флакка:

Небо міняють, не душу, всі ті, які рвуться за море[116].

Ф р а н ч е с к о

Я геть спантеличений. Пропонуючи мені способи лікування, ти кажеш, я маю спершу зцілити свою душу, а вже тоді тікати. Але ж питання саме в тому, в який спосіб її зцілити. Бо щойно вона зцілена, чого іще домагатись? А якщо не зцілена і переміна місць (як ти сам ствердив) нічим не допоможе, скажи виразно, до якого способу треба вдатись?

А в г у с т и н

Не лікувати чи зцілити душу, сказав я, а підготувати її. Втім,