Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"

Розділ 12.3.

Ірина поправила халатик, збила сплутане волосся. Потім порившись у тумбочці біля ліжка, дістала світлу пачку якихось дамських цигарок та запалила. Чи давно вона почала палити? Чи вона палила завжди? Якось безглуздо цей факт стерся з пам'яті Бориса, і навіть під дулом пістолета чоловік не міг би пригадати, чи бачив колись колишню дружину з цигаркою.

Такою дивно-чужою здавалася йому жінка, з якою він прожив довгі роки, і про яку йому не було відомо майже нічого. Не в сенсі загальновідомих фактів на кшталт освіти чи віку. З розуму втікали прості життєві дрібниці, які часом здавалися незначними і безглуздими. Чи то бренд улюблених туфель, чи то назва салону з манікюру, марка кави, яку вона п'є вранці... Усе те, що липло, вживалося, вросталося в пам'ять Бориса, коли він дивився на Сашу, навіжену бестію, яка розірвала його звичний світ, щодо Ірини було нерозв'язним ребусом.

— Інформацію, Ірка, — процідив Борис. — У мене мало часу.

— Ти виродок, Таларські, — ображено клацнула запальничкою Ірина. — Знаєш це?

— Знаю, що я тобі паяльник у дупу засуну, якщо не отримаю інформацію.

Навряд чи в Ірини в засіках валявся паяльник. Але навіть якби раптом зірки зійшлися і він лежав десь на полиці між гребінцем та вібратором, наносити каліцтва хоч і кінченій стерві, та все ж жінці, Борис, зрозуміло, собі б не дозволив. Найбільше — дав би міцного ляпаса, і то, більше б скуйовдив, ніж заподіяв реального болю. Однак загроза, нехай і вирвана з кримінальних хронік дев'яностих, Ірину протверезила.

— Кілька місяців тому я вирішила розвіятися...

Шлях Ірини лежав у найзлісніші славетні місця міста, туди, де молоді чоловіки грають м'язами під засмаглою в солярії шкірою, а юні діви ковтають кольорові пігулки, привертаючи скляними очима престарілих збоченців. Гучна музика та щедрі узливання спиртного зробили свою справу на "відмінно" — легкий флірт і глибоке декольте привели Ірину до VIP-зони, за різьблений столик із розсипом фішок на червоному сукні. Гра йшла легко й не дуже вдало для Ірини. У змазаних наркотиками й алкоголем хвилинах вона легко спустила місячне утримання й навіть примудрилася залізти в борги. Коли програвши все до копійки, Ірина спробувала втекти, то з байдужим здивуванням виявила, що борг їй все-таки доведеться віддавати.

— Без подробиць, — поморщився Борис. — Мені не цікаво, скільки тебе шоркали.

— Не треба всіх судити по собі, — парирувала Ірина, вдаючи ображену невинність. — Тому, кому я програлася, це не цікаво. Точніше не так, але... Неважливо. Він вказав на одного з тих, хто сидить за столом, і сказав, що в його брата день народження чи щось на кшталт того. І що якщо я зроблю його вечір приємнішим, то борг буде прощено.

— Погодилася?

Борис не сумнівався у відповіді, і глибокий кивок Ірини підтвердив його здогадку.

— А чого мені соромитися? Я дама вільна.

— Про Рябцева як дізналася?

Ірина зробила глибоку затяжку, шумно видихнула дим. На її губах промайнула усмішка, немов їй було приємно згадати це маленьке брудне захоплення. Хоча чому "наче"?

— У нього взагалі нічого не виходило. Він увесь час скиглив та скаржився на борги, на брата-придурка та сестру, яка не могла заради нього ноги розсунути. Жалюгідне видовище. — Ірина усміхнулася, загасила цигарку в кухлі з водою, що стояв усе на тій самій приліжковій тумбочці. — До ранку мене вже почало відпускати, стало відчуватися похмілля. Я планувала втекти, як мишка, щоб не помітив. Але...

Серед нескінченного потоку ниття та п'яних голосінь Ірина затуманеним мозком вловила віддалено знайомі імена. Прислухавшись, вона насилу сприймала історію, що розповідається з перших вуст, безпосередньо від учасника. Іра вже чула її. Чула неодноразово, кілька років тому. І про бізнесмена, що нахабно перетиснув рукою влади артерії міста, і його маленьке кохання, якому він подарував друкарню. Про хворобу, дружину, яка молодиться й гуляє по мужиках. Про дітей, які по дурості побоялися взяти справу батька, і все дісталося пройдисвітці, яка теж не стала довго думати й за кілька років розпродала все, що Петро Павлович Рябцев будував роками, щоб обзавестися готельним бізнесом на півдні країни. "Єдина, хто добре гріє руки на всій цій справі, — Шурка, — в серцях сказав коханець, що не відбувся. — Вона завжди такою була. На вигляд дура дурепою, а в підсумку все отримує, як хоче. У неї такі бабки в руках крутяться, що ти собі навіть уявити не можеш. А все сидить, малює. Навіть не подумає, що братові можуть яйця відрізати в будь-який момент".

— Мужики, — скривилася Ірина, — часом більші пліткарі й базіки, ніж жінки. Особливо якщо вип'ють.

— Решту, як надибала?

Іра знизала плечима.

— Не складно знайти інформацію, якщо знати, де шукати. Братик твоєї кралі — знатне тріпло й картяр. Його у вузьких колах добре знають, ще коли татусь їхній, — вона спеціально зробила наголос на неправильному складіі, наче дрібна гадюка, що намагається вкусити слона, який давить її, — був живий.

Горезвісні шість рукостискань не витримували жодної критики. Те, що ретельно витиралося в ЗМІ грошима, було надбанням громадськості та предметом обговорень серед тих, хто не соромився брудних рук. Спритність рук та вміле користування ротом допомогли Ірині зібрати всю ту гидоту, від якої Рябцев ще за життя намагався врятувати і захистити свою єдину доньку.

— Останнє запитання, — Борис піднявся з місця, — на біса тобі це треба? Навіть якщо вона щось і має, тобі ж не дістанеться ні копійки.

— Принаймні вона не буде сьорбати з мого фонтана, — парирувала Ірина.

Більше Борис їй не говорив нічого. Та й не було сенсу. Навряд чи Ірина провернула таку огидну гру чисто через гроші. Радше через внутрішню ущербність, виразку на прогнилій душі, яка смердить і пульсує, якщо комусь поруч добре, якщо хтось поруч щасливий.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно