Читати книгу - "Без крові. Така історія"

працював у санчастині і тепер ті часи не згадував. Хоч раніше багато про це думав, ті думки були майже нав’язливими, він робив це для того, щоб назавжди позбавитись пережитого жаху; він із таким же завзяттям вивчав воєнну справу, як ентомолог вивчав би мурашник. «Зрозумійте, намагався пояснити він, — що за оманливою люттю наказів, що віддавалися, стояла не стільки умисна жорстокість на полі бою, стільки типова для військових неспішність у інтерпретації дійсності. Вищі командувачі керувалися знаннями, що вели свій початок від наполеонівських військових традицій, і вони своїм обмежено-куцим розумом не могли втямити, що сліпе дотримання тих правил, перевірених часом, у реальних військових буднях могло призвести до надзвичайно трагічних і, на перший погляд, випадкових результатів. І немов підозрюючи, що в причинно-наслідкових зв’язках стався якийсь збій, вище командування ще протягом перших трьох років війни не змінювало своїх тактик, сподіваючись, що рано чи пізно реальність знову стане правильною. Той факт, що реальність елементарно змінилася, був поза їхнім розумінням.

Зокрема, — зазначав ротний хірург, лікар А., — у їхніх головах ще жевріла думка, що атака була сутністю бою і що, врешті-решт, ніщо так не акумулювало силу і завзяття військ, уважаючи захист справою другорядною, щодо якої за своєю природою не схильне жодне військо. Навіть той факт, що оборонна техніка на полі бою стала досконалішою і тепер була не просто хорошою зброєю кустарного виробництва, а зброєю, з якою вмить можна винайти нові способи ведення бою. У той час, як атакувальна тактика залишалась незмінною, відтворюючи старі захисні схеми, що використовувались у минулому столітті, бажання захистити себе реалізувалося не лише у способах захисту, що були дієвою протидією існуючим технікам нападу, а й у заново встановлених правилах гри, принаймні у мистецтві захищатися. Якщо описати це в кількох словах, то наступальні війська вперто продовжували грати за правилами гри, якої вже не існувало. Якщо вас цікавить сутність справи, — прокоментував ротний хірург, лікар А., — згадайте те, що, завдяки незначній, проте геніальній новації, потім збереглося в народній пам’яті як священний образ тієї війни, — поза всяким сумнівом, я маю на увазі окопи. Ця вигадка змінила геть усе. Необхідно зазначити, що вона була інстинктивною і надзвичайно простою. Першими, ховаючись від ударів французьких гаубиць, аби врятуватися від нещадності бою на відкритій місцевості, копати окопи почали німці. Коли вони, відкопуючи комунікації, почали об’єднувати декілька найближчих окопів, то, навіть того не усвідомлюючи, створили систему, адже хтось-таки віднайшов у цьому дотепному винаході винятково раціональне зерно. Тож люди почали розповзатися під землю, неначе комахи, ретельно виритими норами, що простягалися на десятки кілометрів. За кілька місяців, — наполегливо звертав мою увагу лікар А., ротний хірург, — підвалини війни, якими вважалися укріплення і відкритий бій, були заміщені третім, досі незнаним винаходом, що певним чином об’єднував ті дві першооснови, але все одно не був жодною із них. Безмежна смертоносна павутина огорнула землю, готуючи пастку, яку жодне піхотне військо не могло виявити. Гадаю, це було щось на кшталт невидимої кровоносної системи, що попід шкірою несла отруту у плоть цілого світу. А на поверхні, аж до самого обрію, не було жодної кам’яної споруди, що здіймалася б до неба, ані військ, які б, щоб відбити напад, стали у стрій, схожий на дозрілу для косовиці ниву. Солдати бігли тією безлюдною пусткою, і погляд їх був порожній, адже у них украли ворога: він ховався у гнійних язвах на тілі землі. Здавалося, смерть до них приходить нізвідки, немовби вони переносять її на власних плечах, і цілком несподівано, навмання обираючи жертву, вона забирає їх із собою, розриваючи зсередини.

Більше не існувало битви в чистому її вигляді, а з нею не існувало і блиску героїзму і самопожертви, що були невіддільні від неї протягом багатьох тисячоліть. Щодня, огидно плазуючи на животі, люди поверталися під землю, спростовуючи надуману шляхетність воєнного подвигу.

І саме там, у надрах землі, несподівано зародився новий тип війни — так званої «позиційної війни». Проте тепер я нарешті розумію, що саме там жевріла колективна поразка, яку хоч і не можна було відчути безпосередньо, та яка все ж була надзвичайно сильною і спустошливою і стосувалася характеристики оточуючого простору і, можливо, навіть морального світогляду.

Тому, провалившись під землю, люди немов визнали, що знову повернулися в доісторичні часи, а на поверхні землі знову царює смерть. Навіть несміливо висунувши голову зі свого лігва, можна було вмить схопити кулю від невидимого снайпера, а отже, жодної можливості хоча б залишитись на поверхні землі вже не було. Через те, що люди повернулись до своєї звірячої природи, вони змушені були спуститися під землю, що спричинило невпинне звуження їхнього життєвого простору, неначе світ несподівано став мізерно малим. На світлинах передової лінії фронту у Вердені, зроблених з висоти пташиного польоту, видно саме таку пустелю смерті, а окопи, що були єдиними залишками життя, видаються швами, що залишилися від розтину на мертвому тілі землі.

А на території, що знаходилася між передовими ворожих армій, руйнація досягла майже містичного розмаху. Її називали нейтральною територією, проте я сумніваюся, що десь у світі є більш запаморочливе убозтво. Трупи, речі — вони ж бо мають спільну сутність, проте там вони лежали навічно непорушні, поза часом і простором, і здавалось, що в цьому місці зібралася геть уся смерть, що тільки є на білім світі. Залишається спитати себе, як можна було взагалі дивитися на це Господнє пекло, бо ж, зважте, мільйони людей день у день, місяцями, роками знову і знову бачили перед очами цю картину, картину, яка мала б щораз наводити на них невимовний жах, і від якої у солдатів щомиті в бою, мов лещатами, нестерпно стискало все всередині; певно, аж поки вони не почнуть вважати, що смерть кожного з них, непомітна смерть звичайної людини, їхня смерть, була нещасним випадком, у якому не було нічого особливого, врешті, вона була цілком природним наслідком того, що відбувалося, бо дуже довго смерть була поряд із ними, вони вдихали її з небуття, власне, вони були заражені смертю, ще перш ніж вона за ними прийшла. Як переконався на фронті Ультімо, будь-де в іншому місці смерть могла бути випадковістю, а ось тут, на передовій, це була хвороба, від якої навіть теоретично не існувало ліків. «Ми повернемося живими, але навіки лишимося мерцями», — казав він. А Кабіріа добрим стусаном збивав йому капелюха, ніби говорячи: «Припини, бовдуре, щось ти надто розпатякався», але насправді розумів, що його друг мав на увазі, і знав, що він