двадцять років, готуючи ці спогади, які врешті я таки пишу, аби лишень не втрапити в пастку поспіху, до якого мене змушують обставини. Я мав знайти очевидців, зрозуміти факти, що, певна річ, забрало у мене багато часу, оскільки нелегко зрозуміти те, чого не пережив сам. Проте я мав провести цю болісну роботу над споминами задля більш глибокого і дорогого відчуття, що мені лишилося, відчуття певної справедливості, що не покидало мене навіть у найбезживніші години моїх похилих літ. Тож кожної вільної хвилини, наскільки мені це дозволяла моя професія, я повертався в часі в кожен день війни, якої я не пройшов: і це було єдиним моїм завданням протягом всіх мирних років. Власне, тоді для мене майже нічого більше не існувало, тому кожне рішення, прийняте мною в той час, було найбільш очевидним і простим. Не хочу здатися пихатим, проте і не вважаю, що маю соромитись того, що все, що мене оточувало, здавалося мені набридливим дзижчанням, адже, повернувшись у минуле, прагнув віднайти окремі сліди тих людей, зокрема одного з них, сподіваючись відтворити весь їхній шлях. Тому могло статися так, що, коли життя вимагало від мене певних рішень, я не приділяв належної уваги зовнішнім обставинам, позаяк усі свої сили спрямував на те, щоб зрозуміти, що могло відбуватися там, у фронтових окопах, у німому очікуванні піхотинців, що потопали у багнюці, збираючись в атаку. Вони годинами чекали, поки артилерія убезпечить їм шлях нейтральною і ворожою територіями, і це пасивне очікування потребувало надлюдських зусиль. Кулі свистіли над головами, а часто чи то через людську помилку, чи через технічну несправність вони влучали нижче, і тоді солдат гинув від так званого «дружнього вогню» — свинцю, випущеного своїм же співвітчизником. У страшенному галасі люди залишалися наодинці з власними думками, вони були вимушені проводити в цілковитій непорушності миті, що в багатьох випадках були для них останніми. Я зрозумів, як йде обертом голова від такої самотності, лише коли почув від очевидців, до яких хитрощів вони вдавалися, щоб її пережити. Дехто молився, дехто читав, а хтось складав у стоси власні речі, наче збираючись у дорогу. Хтось просто плакав, а хтось почергово згадував усе, що сталося в житті, аби лишень прогнати будь-які думки. Один чоловік зізнався, що згадував усіх жінок, яких колись цілував, і це було єдиним, що придушувало нестерпну тугу. Ультімо з Кабіріа переживали те немилостиве чекання пліч-о-пліч, дивлячись один одному в очі. Вони випробували всі можливі способи, щоб заповнити ту порожнечу, але споглядання один одного виявилося найдієвішим методом — вони, певна річ, були переконані, що, допоки вони не зводять очей один з одного, жоден з них не згине ані від пекельного болю, ані від бомби, ані втопиться в калюжі власної крові. І це діяло. Кабіріа жував тютюн, Ультімо поскрипував пальцями. Вони поглядом утримували власні життя. А за кілька кроків сидів капітан, що мав рятувати свої тридцять років за плечима, він рахував хвилини, вибухи і в черговий раз подумки перебирав директиви командування. Він був педантом: довіряв числам, бо цьому його вчили. Він щодня перетворював шал цієї бійні на вишукану офіційність записаних у стовпчик цифр. Загиблі, поранені, калібр гаубиць, висота вершин, кілометри пройденого фронту, боєприпаси, записки про звільнення. Час. Дата. Цифри. А в кишені у нього лежав лист, такі листи лежали в багатьох кишенях. Це посмертний лист, той, якого ніколи не відправляють, але завжди носять з собою. Коли їх не стане, у напівтемній їдальні чи під безглуздим сонцем його відкриє тремтячими руками чиясь мати чи кохана. Вони уявляли, як лунатимуть їхні слова, коли їх уже не буде поруч. Зазвичай, вони були приблизно такого змісту:
«Тату, дякую Вам! Дякую, що провели мене до потягу у мій перший день війни. Дякую за бритву, що ви мені подарували. Дякую за дні на полюванні, кожен із них. Дякую за те, що в нашому домі завжди було тепло, за посуд без жодної тріщинки. Дякую за той недільний день під буком у Верджецці. Дякую за те, що ніколи не підвищували голос. Дякую, що писали мені щодня, відколи я тут. Дякую, що ніколи не зачиняли дверей, коли я йшов спати. Дякую за те, що навчили любити цифри. Дякую, що ніколи не плакали. Дякую за гроші, що ви вкладали між сторінками шкільного посібника. Дякую за той вечір, коли ми відвідали театр, як принци. Дякую за аромат каштанів, коли я повертався додому з коледжу. Дякую за меси у глибині церкви — завжди навстоячки і ніколи на колінах. Дякую за те, що кожного року одягали білий костюм у перший день літа. Дякую за гордість і за смуток. За моє ім'я. За своє швидкоплинне життя. Дякую за розум, що здатен мислити. За всі дні і роки. Дякую, що ми були самими собою. Мільйон разів дякую. Навіки дякую».
Артилерія вже припинила загородний вогонь. Капітан почав відлік. За інструкціями командування, перш ніж йти в атаку, треба було почекати чотири хвилини. Він рахував подумки, шукаючи поглядом очі кожного свого солдата, торкаючись їх одного за одним, як стрілка годинника торкається секундних поділок. Відколи він тут, вони вже втретє йшли на штурм. Треба було вийти і, горланячи, бігти вперед, аж до колючого дроту. Знайти незаміновану стежину і провести інших. Бігти далі. Проте зазвичай на цьому все й закінчувалося. Знову дроти, кулеметні гнізда, міновані поля. Далі починалася звичайна бійня. Першого разу він повернувся, бо просто перед ним підірвався молодший лейтенант Малін і, уже не маючи ніг, щось кричав. Капітан зупинився. Треба було віддати йому останню шану. Він зібрав те, що лишилося. Потім його знудило і він увесь час почувався спантеличеним. Удруге і втретє довелося повернутися майже відразу, нічого не вийшло; італійська артилерія відкрила вогонь саме в той час, як вони пішли в атаку, і відразу ж пролунав сигнал повернення. Наскільки пам’ятає, він не зробив жодного пострілу. А австрійців — він їх навіть і не бачив. Мертвих, так, звичайно, і змішаних із землею, нічиєю землею; коли висіли на колючих дротах, як розпластані душі, теж бачив. Але в обличчя, живими, жорстокими ворогами, що йдуть в атаку, — ніколи. Вони просто спускалися в пекельну, безглузду безодню без вороття і квит; абсурдна подорож у самісіньке серце зла.
«Якою б нісенітницею це не видавалося, — пояснював мені ротний хірург, лікар А., — вище командування насправді мислило стратегічно. Та ідіотська різанина була тактикою. Умисною, виваженою, вивіреною». Лікар А., ротний хірург, на війні
