Читати книгу - "Королівство шахраїв"

— Як я можу пройти повз вітрину, повну сирів, і нічого не відчути? Я більше навіть саму себе не знаю. — Вона витримала паузу, а потім сказала: — Я намагалася перекроїти себе. Щось пішло не так. Якось інакше. Мені вдалося лише прибрати кола під очима, і для цього знадобилося неабияк зосередитися.

— Але ти ніколи не була талановитою Краяльницею.

— Манери, фієрданцю.

— Ніно.

— Це було інакше. Я не просто напружувалася — це було боляче. Важко пояснити.

— А як щодо непереборного впливу? — поцікавився Матаяс. — Так, як ти зробила це в Льодовому Дворі, коли проковтнула парем.

— Думаю, що це більше неможливо.

— А ти намагалася?

— Не зовсім.

— Спробуй на мені.

— Матаясе, у нас є робота.

— Спробуй.

— Я не збираюся базікати у твоїй голові, коли ми не знаємо, що може статися.

— Ніно...

— Гаразд, — роздратовано погодилася дівчина. — Ходи-но сюди.

Вони ще навіть не дісталися до Східної Клепки, а натовп гуляк пощільнішав. Ніна потягла хлопця до проходу між двома будинками. Підняла його маску і свою вуаль, а потім повільно поклала долоню йому на щоку. Її пальці ковзнули до Матаясового волосся, і його зосередженість розсіялася. Здавалося, наче Ніна торкається до нього всюди.

Серцетлумачниця зазирнула йому в очі.

— Ну?

— Я нічого не відчув, — озвався він. Голос прозвучав спантеличено хрипко.

Дівчина вигнула брову.

— Нічого?

— А що ти намагалася змусити мене робити?

— Я намагалася змусити тебе поцілувати мене.

— Дурня якась.

— Чому?

— Тому що я завжди хочу поцілувати тебе, — зізнався він.

— То як так сталося, що ніколи не цілував?

— Ніно, ти щойно пройшла жахливе важке випробування...

— Так. Це правда. А знаєш, що може допомогти? Безліч поцілунків. Ми не залишалися наодинці, відколи зійшли з «Феролінда».

— Маєш на увазі, відколи ти мало не померла? — перепитав Матаяс. Хтось мусив пам’ятати про серйозність цієї ситуації.

— Я віддаю перевагу думкам про добрі часи. Наприклад, коли ти притримував моє волосся, поки мене нудило у відро.

— Припини намагатися розсмішити мене.

— Але мені подобається твій сміх.

— Ніно, зараз не час фліртувати.

— Я мушу заскочити тебе зненацька, інакше ти надто зайнятий тим, що оберігаєш мене і запитуєш, чи зі мною все гаразд.

— Хіба це неправильно — турбуватися?

— Ні, неправильно поводитися зі мною так, наче я будь-якої миті можу розпастися на шматки. Я не така витончена чи тендітна. — Вона не надто ніжно смикнула його маску вниз, сіпнула свою вуаль на місце, рвучко вийшла повз нього з провулку і перетнула вулицю до крамнички із золотим борсуком над дверима.

Він пішов назирці. Знав, що сказав неправильні слова, але не знав, які були правильними. Коли вони увійшли до крамнички, задзеленчав невеличкий дзвоник.

— Як може це місце бути відчиненим о такій годині? — пробурмотів він. — Хто глупої ночі хоче купувати пальто?

— Туристи.

І справді, кілька людей розглядали стоси хутра і шкурок. Матаяс рушив за Ніною до прилавку.

— Ми хочемо забрати замовлення, — повідомила Ніна службовцю в окулярах.

— На яке ім’я?

— Юдіт Коенен.

— Ах! — зрадів службовець, звіряючись із гросбухом. — Золота рись і чорний ведмідь, цілком сплачені. Хвилиночку. — Він зник у затильній кімнатці, а за хвильку з’явився із неї, згорбившись під вагою двох велетенських пакунків, загорнених у коричневий папір і перев’язаних шпагатом. — Чи потрібна вам допомога, щоб донести їх?..

— Усе гаразд. — Матаяс, не напружуючись, підняв пакунки. Людям у цьому місті потрібно більше свіжого повітря і тренувань.

— Але, можливо, дощитиме. Дозвольте мені хоча б...

— Усе гаразд, — заревів Матаяс, і службовець відсахнувся.

— Не зважайте на нього, — втрутилася Ніна. — Йому потрібно поспати. Красно дякую за вашу допомогу.

Службовець слабко всміхнувся, і вони пішли собі своєю дорогою.

— Ти ж знаєш, що жахливий у цьому сенсі, правда? — поцікавилася Ніна, коли вони опинилися на вулиці й увійшли до Східної Клепки.

— У сенсі брехні й шахрайства?

— У сенсі ввічливої поведінки.

Матаяс замислився.

— Я не хотів поводитися грубо.

— Просто дозволь, говоритиму я.

— Ніно...

— Відтепер ніяких імен.

Він її роздратував. Матаяс зрозумів це з її голосу, але не думав, що причина в тому, що він був грубим із службовцем. Вони ненадовго зупинилися, щоб Матаяс зміг перевдягнутися з костюма Безумця в один з багатьох туалетів Багряного Пана, складених у пакунки від хутра. Фієрданець не був певен, чи знав службовець, що ховається під обгорткою з коричневого паперу, чи пошили костюми в крамничці та чи був «Золотий борсук» просто якоюсь точкою збуту. Каз мав таємничі зв’язки по цілому Кеттердаму, і лише він знав правду про їхню роботу.

Щойно Матаяс знайшов достатньо великий червоний плащ і надів на обличчя біло-червону лаковану маску, Ніна простягнула йому мішечок зі срібними монетами.

Хлопець одразу підкинув мішечок на долоні, і монети радісно задзеленчали.

— Вони ж несправжні, еге ж?

— Звичайно ні. Але ніхто ніколи не знає, чи справжні монети. Це частина розваги. Нумо, потренуймося.

— Потренуймося?

— Мамо, тато, оплата житла! — співучим голосом продекламувала Ніна.

Матаяс витріщився на неї.

— У тебе що, гарячка?

Ніна підняла вуаль на чоло, щоб він осягнув усю силу її розлюченого погляду.

— Це з «Комеді Бруте». Коли Багряний Пан з’являється на сцені, глядачі вигукують...

— Мамо, тато, оплата житла, — закінчив її думку Матаяс.

— Саме так. А потім ти кажеш: «Не можу, мій любий, грошей катма» — і кидаєш жменю монет у натовп.

— Чому?

— З тієї ж причини, чому всі свистять Безумцеві чи кидають квіти Королеві Скарабеїв. Така традиція. Туристи не завжди це розуміють, але керченці — завжди. Отже, цієї ночі, якщо хтось кричить: «Мамо, тато, оплата житла...»

— Не можу, мій любий, грошей катма, — похмуро проспівав Матаяс, кидаючи в повітря жменю монет.

— Тобі слід робити це з більшим ентузіазмом, — дорікнула Ніна. — Це мусить бути весело.

— Я почуваюся дурником.

— Часом непогано почуватися дурником, фієрданцю.

— Ти кажеш так тільки тому, що не маєш сорому.

На його подив, замість уїдливого дотепу Ніна змовкла і не озивалася всю дорогу, аж поки вони не зайняли свою першу позицію навпроти ігрової