Читати книгу - "Історія Лізі"

це було й не те, що психіатр Аменди називала «напівступором», то цей стан був надто близький до нього, щоб Лізі могла почувати себе спокійно, й тому вона відчула глибоку полегкість, коли наступні слова Аменди прозвучали майже як звичайні людські слова, а не слова робота:

– Якщо ми кудись… їдемо… тоді навіщо ти мене роздягаєш?

– Бо тобі треба прийняти душ, – сказала Лізі, ведучи її до ванної кімнати. – І вдягти чистий одяг. Те, що на тобі… брудне.

Вона подивилася назад і побачила, що Дарла підібрала скинуту блузку і шорти. Тим часом Аменда рушила до ванної досить слухняно, але серце в Лізі стислося, коли вона побачила, як вона туди йде. І її навіть не так вразило видовище порізаного й покритого струпами тіла Аменди, як задня частина її білих трусів. Протягом багатьох років Аменда носила чоловічі шорти; вони пасували до її кутастого тіла, навіть робили її сексуальною. Сьогодні ж права половина її трусів була заляпана ззаду рідиною червоно-брунатного кольору.

«О, Мендо, – подумала Лізі. – О, моя люба».

Аменда увійшла у двері ванної кімнати, схожа не так на людину, як на привид, побачений у рентгенівському промінні, одягнена в бюстгальтер, труси та білі гетри. Лізі обернула голову, щоб подивитися на Дарлу. Дарла стояла там, де й була. На мить вона ніби повернулася в ті роки, коли навколо неї звучали веселі голоси дівчат родини Дебушерів. Потім Лізі обернулася назад і зайшла до ванної кімнати слідом за тією, кого вона колись називала великою сестричкою Мендою-Кроликом, яка тепер стояла на маті, опустивши голову, з обвислими руками, чекаючи, поки її роздягнуть до голого тіла.

Лізі потяглася рукою до гачків на бюстгальтері сестри, коли та раптом обернулася і схопила її за руку. Її руки були жахливо холодні. На якусь мить Лізі здалося, що велика сестричка Менда-Кролик знову візьметься за своє, за криваві були й усе таке інше. Натомість вона подивилася на Лізі дивовижно ясними очима, очима, які були тут, і сказала:

– Мій Шарль одружився з іншою.

Потім притулила свій жовтий, як віск, холодний лоб до плеча Лізі й гірко заплакала.

6

Решта цього вечора нагадала Лізі те, що Скот мав звичай називати Лендонівським Правилом Поганої Погоди: коли ви лягли спати, сподіваючись, що ураган полетить у море, він завертає на суходіл і зриває дах із вашого будинку. Коли ви рано встали й закрили віконниці, щоб захиститися від пурги, вітер стих і розпочався спокійний снігопад.

«Як же тоді бути?», – запитала Лізі. Вони лежали разом у ліжку – якомусь ліжку, в одному з їхніх ранніх ліжок – загальмовані й виснажені після кохання, він з однією зі своїх «Герберт Тарейтон» та попільничкою на грудях, тоді як надворі завивав сильний вітер. Що то було за ліжко, що за шторм або що за рік, вона вже не пам’ятала.

«Треба дотримуватися принципу ПеЗКаПеТе», – відповів він – це вона запам’ятала, хоча спочатку подумала, що вона або недочула, або не зрозуміла.

«Пезкапете? Яке пезкапете?»

Він погасив сигарету й поставив попільничку на стіл, який стояв біля ліжка. Узяв її обличчя в руки, накривши їй вуха й на хвилину затуливши від неї весь світ своїми долонями. Він поцілував її в губи. Потім прибрав свої руки так, щоб вона могла його чути. Скот Лендон завжди хотів, щоб його чули.

«ПеЗКаПеТе, моя люба дитино, – Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба».

Вона покрутила мозком – вона не вміла міркувати так швидко, як він, але, як правило, зрештою доходила до всього власним розумом – і зрозуміла, що «ПеЗКаПеТе» належало до тих слів, які він називав аґронімами. Пручайся Завжди, Коли Пручатися Треба. Це їй сподобалося. Вираз був геть дурним і тому сподобався їй ще більше. Вона засміялася. Скот засміявся з нею, і незабаром він був у ній так само, як вони з ним були в будинку, тоді як сильний вітер гудів і завивав за вікнами.

Зі Скотом вона завжди сміялася, сміялася часто й багато.

7

Його слова про те, як пурга обминає вас, коли ви вже позачиняли вікна віконницями, щоб захиститися від бурі, кілька разів спадали їй на думку, перш ніж їхня коротка поїздка до пункту невідкладної допомоги закінчилася і вони повернулися до добре захищеного від вітрів будинку Аменди, який називався Кейп-Код і стояв між Касл-В’ю та Гарлоу-Діп-Кат. У кінцевому підсумку, Аменда їм дуже допомогла, бо майже прийшла до тями. Була вона чи не була божевільною, але Лізі не могла не думати про те, як іноді електрична лампочка, чиє світло поступово тьмяніє, потім раптом починає горіти дуже яскраво протягом години або двох, перед тим як погаснути вже навіки. Це поліпшення почалося вже під душем. Лізі роздяглася й стала поруч із сестрою, яка спочатку лише стояла там з опущеними плечима та з обвислими, як у великої мавпи, руками. Потім, попри те, що Лізі користувалася ручним регулюванням і намагалася бути максимально обережною, гаряча вода бризнула на порізану ліву руку Менди.

– Ой! Ой! – закричала Менда, відсмикнувши руку. – Мені боляче, Лізі! Дивись-но ліпше, куди ти спрямовуєш цей струмінь, гаразд?

Лізі відповіла їй тим самим тоном, – а чого Аменда могла сподіватися ще, адже вони обидві голі-голісінькі, – але зраділа, почувши сердитий голос сестри. Отже, вона прокидається.

– Пробач мені, сестро, але то ж не я порізала тобі долоні клятущими гострими уламками блюдця.

– Але ж я не могла добутися до нього, хіба я могла? – запитала Аменда й вилила цілий потік лютих прокльонів, націлених на Чарлі Коріво та його нову дружину – таку собі суміш дорослих матюків і дитячого белькотіння, яка наповнила Лізі зачудуванням, подивом і захватом.

Коли Аменда замовкла, щоб перевести дух, Лізі сказала:

– Гівноротий мамкотрахач? Ого.

– Ну тебе нахер також, Лізі, – похмуро відповіла їй сестра.

– Якщо ти хочеш сьогодні повернутися додому, то я не радила б тобі застосовувати більшість із цих слів у розмові з лікарем, який оглядатиме твої руки.

– Ти думаєш, я зовсім дурна?

– Ні, не думаю. Гадаю, якби ти сказала, що ненавидиш його, цього було б досить.

– Мої руки знову кровоточать.

– Дуже?

– Та ні, зовсім трошки. Я думаю, було б добре, якби ти змазала мені їх вазеліном.

– Справді? А від цього тобі не буде боляче?

– Боляче буває від кохання, – урочисто проголосила Аменда… і раптом пирснула сміхом, який приніс Лізі велику полегкість.

Незабаром вона й Дарла посадили Аменду в БМВ Лізі й поїхали в напрямку Норвея. Менда стала розпитувати, яких успіхів досягла Лізі