Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я послав тобі той напій, бо не хотів, щоб ти пішла з бару.
— Знаю, тобі треба було до вбиральні.
— Ні, я пішов до вбиральні, бо, пославши тобі напій, одразу впав у істерику. Просто не знаю, йой, просто не хотів побачити, як ти дивишся на мене, наче на якогось сраного сталкера. Тож і пішов до вбиральні, щоб — не знаю — помучитися соромом? Просто зайшов туди, став спиною до стіни й разів із десять обізвав себе тупим.
— Не було такого.
— Було. Присягаюся. Коли я дивився на тебе в новинах, ти була чесна. Ти не говорила тенденційно, не підморгувала в камеру й не демонструвала упереджень. Я довіряв твоїм словам. Ти сумлінно виконувала свою роботу. І це було помітно.
— Навіть із котом, який гавкав?
Його лице посерйознішало, хоча голос залишався невимушеним.
— Не применшуй того, що я про тебе кажу. Мені цілий день, а часом і тиждень, усі брешуть, мене всі намагаються обвести круг пальця. Від продавця автівок до постачальників, від лікаря, який намагається впарити мені ліків на більшу суму, бо старається намахати фармацевтичного представника, до авіаліній, готелів і жінок у готельних барах. Я вертався з поїздки, вмикав Шостий канал, і ти — ти — мені не брехала. Це щось та й означало. Інколи, особливо після того, як мій шлюб розпався і я весь час був сам, це означало дуже багато.
Вона не знала, що сказати. Останнім часом їй незвично було чути компліменти, а довіра була їй незнайома.
— Дякую, — видушила із себе Рейчел і поглянула на долівку.
— Дуже сумна пісня, — сказав за мить Браян.
— Так.
— Хочеш зупинитися?
— Ні. — Їй дуже подобалось, як його долоня тисне їй на поперек. Від цього вона почувалася так, ніби ніколи не впаде. Ніколи не зазнає болю. Ніколи не програє. Більше ніколи не буде покинута. — Ні, продовжуймо.
11
Апетити
Початок їхнього роману вселив у Рейчел фальшиве відчуття спокою. Вона майже запевнила себе, що панічні атаки вже в минулому, хоча останнього разу вони були найгостріші.
Своє перше офіційне побачення вони з Браяном провели за філіжанкою кави наступного ранку після зустрічі. Попереднього вечора Рейчел була надто п’яна, щоб сідати за кермо, тож розкошелилася на номер із виглядом на річку в готелі «Вестін» на Коплі-сквер. Відколи вона востаннє зупинялася в готелі, минуло більше року; у ліфті уявила, як замовляє перекуску в номер і дивиться фільм на замовлення, але заснула, скинувши з себе взуття і не встигнувши відкинути покривало на ліжку. Наступного ранку о десятій Рейчел зустрілася з Браяном у кафе «У Стефані» на Ньюбері-стріт. У її крові та злегка набряклому мозку ще дрижали останні сліди горілки. Браян же мав чудовий вигляд. Власне, у денному світлі він мав кращий вигляд, аніж в освітленні бару. Рейчел спитала, яка в нього робота, а Браян відповів, що вона оплачує його потреби й дозволяє потурати любові до подорожей.
— Там має бути щось більше.
— Правду кажучи, ні. — Він хихотнув. — Ось що я роблю день у день: обговорюю умови з постачальниками деревини залежно від того, скільки деревини в цьому місяці — багато чи мало. В Австралії сталася посуха чи на Філіппінах затягнувся дощовий сезон? Ці чинники змінюють ціну на деревину, а вона змінює ціну на… Із чого ж почати? На оту серветку, оцю скатертину, той пакетик із цукром. Я аж засинаю, як про це говорю. — Він надпив каву. — А як щодо тебе?
— Мене?
— Ага. Ти коли-небудь повернешся до журналістики?
— Сумніваюся, що мене хтось візьме.
— А якби взяли? Скажімо, людина, яка ніколи не бачила того відео?
— І де б я таку знайшла?
— Я чув, у Чаді жахливий інтернет.
— У Чаді?
— У Чаді.
Рейчел промовила:
— Ну, якщо я ще хоч раз зможу сісти в літак, то пошукаю щастя на новинних станціях у…
— Нджамені.
— Столиці Чаду, так.
— Це крутилося в тебе на язиці, не сумніваюся.
— Атож.
— Ні, я знаю.
— Я б її назвала.
— Я не сперечаюся.
— Вустами, може, й ні, — зауважила вона, — зате очима — так.
— А в тебе вони, до речі, надзвичайні.
— Очі.
— І вуста.
— Ти можеш потусити зі мною коли завгодно.
— Я так і хочу. — Його обличчя дещо спохмурніло. — Ти коли-небудь думала, що тобі, може, й не треба їхати аж у Чад?
— Що ти маєш на увазі?
— Мені цікаво, чи справді ти така впізнавана, як думаєш.
Вона вигнула брову, дивлячись на нього.
— Я майже три роки п’ять вечорів на тиждень світилася в новинах цього міста.
— Так, — відповів Браян. — Але скільки в тебе було глядачів? Десь із п’ять відсотків населення двохмільйонного міста? Тобто сто тисяч людей. Розкиданих по всій площі великої міської агломерації. Закладаюсь, якби ти опитала всіх у цьому ресторані, тебе впізнало б усього одна-дві людини, та й то, може, лише тому що ми їх спитали та змусили придивитися пильніше.
Вона сказала:
— Не можу зрозуміти, що ти намагаєшся зробити: покращити мені настрій чи погіршити.
— Покращити, — запевнив він. — Тільки покращити. Рейчел, я намагаюся дати тобі зрозуміти: так, дехто пам’ятає те відео, і невеликий відсоток тих людей пов’язує його з тобою, коли бачить тебе на людях, але цих людей із кожним днем стає менше. Ми живемо у світі одноразової пам’яті. Ніщо не довговічне, навіть сором.
Вона у відповідь наморщила носа.
— Гарно ти заливаєш.
— Ти й сама гарна.
— Мі-мі-мі.
Їхнє друге побачення було вечерею на Південному березі, неподалік від її житла. Третє знову відбулося в Бостоні, теж під час вечері, а опісля вони лизалися, мов старшокласники, поки вона тулилася спиною до ліхтарного стовпа. Пішов дощ — не м’яка нічна імла, на яку вони натрапили, а злива, що збіглася в часі з таким різким похолоданням, неначе зима відчайдушно кусала їх наостанок.
— Тебе треба відвести до автівки.
Браян сховав її під своїм плащем. Вона чула, як краплі дощу б’ють
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Після падіння, Денніс Ліхейн», після закриття браузера.