Читати книгу - "Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім"

Я сама собі брехала. І прекрасно це усвідомлювала. Але я не та, хто дає другий шанс. Це те ж саме, що дати ще одну кулю тому, хто з першого разу в тебе не потрапив.

— Ти сама віриш у те, що говориш, Ісо? Я знаю, ти мене не забула.

— Знаєш і однаково робиш мені боляче, Вінсенте, — тихо промовила я. — Тобі взагалі начхати, що я відчуваю? Так весело гратися? Я для тебе іграшка?! — емоції повільно брали верх наді мною.

— Я не граю, Ісо. І все ще кохаю тебе. Я хотів поговорити про це, та ти зірвалася у поїздку. Та ще й з тим вампіром. Це не телефонна розмова. Приїдеш — побачимось і обговоримо все. Солодких снів, Ісо, — промовив він і відбився.

Та пішов ти! Дідько! Дідько! ДІДЬКО! Що мені зробити, щоб він припинив ятрити мені душу? Наволоч.

Я зашторила вікно, лягла на ліжко й накрилася ковдрою, намагаючись заснути. Аякже! Заснеш тут! Деякий час крутилась, всіляко відганяючи думки й заспокоюючись. Момент, коли я таки провалилась у сон, пропустила.

— Не туди, Вінс, — усміхнулась я. — Дай руку.

— А як? — щаслива усмішка осяяла його обличчя.

— Ох, Вінс. І хто мене потягнув попросити тебе потанцювати зі мною. Ця рука сюди й тоді ти повертаєшся о-о-ось так.

— А потім я роблю ось так, — промовив він, захопивши мене в кільце рук, і пригорнув до себе.

— Але там такого не було, — промовила я та засміялася.

— Нічого, ми трохи посунемо фігури, — з усмішкою промовив він і нахилився до мене. — Тобі надзвичайно личить ця сукня.

Я різко розплющила очі й сіла. По щоках котилися сльози. Дідько, я ж обіцяла собі не плакати. Коли це все закінчиться? Я сховала обличчя в долонях. Схоже, мій дах вже почав їхати…

Двері тихо відчинилися, я підняла голову. Знав коли з’явитися… стоп. А що він, взагалі, тут забув?

— Іс? — він здивовано на мене глянув, на мить завмерши на порозі. І чого, питається? Та я згадала про сльози і швидко витерла їх. — Що трапилося? — стурбовано запитав він, підійшовши, і сів на край ліжка.

— Ти цього не бачив, Стюарте, — тихо буркнула я. Менш за все я хотіла, щоб хтось побачив, як я плачу…

— Досить, Каріссо. Я намагаюсь тобі допомогти, а ти тільки огризаєшся і буркаєш. Ти зараз же все мені розкажеш, — серйозно промовив Алекс, обережно взявши пальцями моє обличчя. Повернув його до себе і прибрав волосся, що падало на обличчя, за спину. Я хотіла забрати його руку, та він зупинив мене. — Припини мене відштовхувати. Кожній людині потрібна підтримка. Якою б сильною вона не була. Тобі стане краще, якщо ти поділишся своїми проблемами або просто поплачеш. Я більш ніж впевнений, що ти забороняла собі це робити.

— Я не…

— Не стримуй себе, — промовив Алекс, ледь усміхнувшись.

Не знаю, що на мене найшло. Я просто обійняла хлопця, притулившись до його грудей. Було добре чутно, як швидко б’ється його серце. Чомусь мене це трохи заспокоїло. Одна рука Алекса лягла мені на талію, іншою він обережно гладив волосся.

— Не дочекаєшся ти моїх сліз, Стюарте, — тихо пробурмотіла я.

— Ти навіть у такій ситуації не можеш згадати мого імені, вогнику, — гмикнув він.

— Вінсент — моє перше кохання. Ми зустрічалися два роки. Навіть жили разом. Я була молода, дурна і наївна. Мріяла про сім’ю. І все було ідеально. Я відчувала себе, наче в раю. Була найщасливішою дівчиною. І він… був щирим, справжнім. Я й подумати не могла, що так може трапитись… — дожилися. Я сиджу і виливаю душу Стюарту… та якщо вже почала, потрібно завершити. — Одного хмарного ранку я прокинулась одна. І все. Зруйнувався мій рай. Ні речей, ні повідомлення, ні записки… просто взяв і залишив мене. Не сказавши ні слова. Я шукала його… довго шукала. Намагалася зустрітися, бачилася з його знайомими, доки в один прекрасний день мені не прийшло повідомлення. Там було написано, щоб я припинила його шукати… і все. Коли я подзвонила — номер уже був недоступний. Ось так мене кинули… по телефону, — по щоках знову потекли сльози. Ще й футболку зараз йому зіпсую. — Я продовжила справу батька. Зустріла Джейка й Нола і вирішила стати мисливцем. Знову стала на ноги, стала сильною. І через п’ять років знову його зустріла. Він, схоже, вирішив, що заслуговує на увагу й ще один шанс… — я шмигнула носом. — Я тобі зараз футболку зіпсую…

— Псуй, я дозволяю, — промовив Алекс і обійняв мене міцніше. Я була змушена підсунутись ближче й опустила голову йому на плече. І що я роблю? — Він остання сволота. Я не дозволю і кроку до тебе ступити, чуєш?

— Ти перегинаєш палицю… він нічого мені не зробить…

— Бачив я вже його «не зробить», — роздратовано промовив він.

— Алексе… — я підняла голову і здивовано поглянула на хлопця. Він дійсно сердився.

Наступної миті мене поцілували, а я… відповіла.

***