read-books.club » Сучасна проза » Син тіні, Олесь Ульяненко 📚 - Українською

Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

188
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Син тіні" автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 33 34 35 ... 66
Перейти на сторінку:
країни така, що вони посідають тут найвищий ієрархічний щабель; і коли я думаю про неї, то я вслухаюся в торжественне як на їхніх похоронах, так і на їхніх весіллях: торжеств енне гудіння паровозних составів, що калатали у смолу ночі колесами тоскний прощальний тамтам; це нагадувало, вигадувало, що світ у цій частині земної кулі не зупинився, що здоровий глузд вкладений в якусь дивну подорож, і є надія, що состави везуть не тільки смерть, а щось інше.

У цій країні я навчився спілкуватися, знаходити людей виключно по запахах. Так мене вчив радник — цапобородий, з виряченими, ледь-ледь азіатськими очима, з поблажливою ухмилюгою. Щоправда, лукавенька ця усмішка закралася і в'їлася не так давно, але радник розпоряджався нею, як чимось природним, жонглюючи направо і наліво, бо влада чудодійно впливає на цих людей — замість відчуття відповідальності вони невідомо чому відпружнюються, дають волю власним почуттям, найменше дбаючи про діло, забуваючи, що у цьому світі є найсильніші, могутніші за них. Тому в цій країні, де так багато богомольців, юродивих, пророків, святих, усе вщерть, наче вигрібна яма, заповнене атеїзмом. Тому, видно, вони плутають віру із забобонами.

Дзвоник теленькав у густій тиші з чорним вікном, з висірілим простором, а я вже складав у пам'яті добре викарбуваний образ одного радника, затим іншого, ще іншого. їх дуже багато, цих радників, як на душу населення, вже не говорячи про Парламент, що тільки усно називався Парламентом, бо країна пчихала, як допотопний паротяг, на старих законах ще диктаторської системи. Мене одного часу займали ось такі хитрі, з вивертами махінації, що зводилися до елементарного і абсурдного: хто і кому в який час потиснув руку.

Мені телефонував радник. Зовсім інший. Не найголовніший з усіх радників, але, мабуть, найхитріший, бо в голові виношував тисячі божевільних ідей, що йому підкидали його радники, а вони, в свою чергу, похоплювали у своїх невірних дружин, коханок, з несмачними китайськими фізіями порнопроституток. Азія. її благотворне дихання із засмерділим європейським акцентом, мов клин у голову після веселої історії. Цей радник, що телефонував, курирував фінансові питання десь у нетрях секретних служб. Він був по рахунку п'ятим радником, і за числом, напевне, п'ятим. Під час п'янки він все хотів мене розсекретити як агента ЦРУ Насамкінець — ФБР. Він вигадував якісь дурнуваті, зовсім неіснуючі, абсурдні штукарства, з підставлянням ноги, несподіваними запитаннями, якось поперед себе багатозначно дивлячись у простір, але більше був подібним не на колишнього агента, а на повію протилежної статі, котрих зараз розвелося в цій країні занадто, якщо не сказати більше, у зв'язку з легалізацією гомосексуалізму, і тому до содомського солоду призвичаювалися люди зовсім іншої сексуальної орієнтації, — мода потребує жертв: стара теза спрацювала бездоганно; і трохи пізніше, десь через півроку по нашому знайомству, після кількох гучних пиятик, його застрелили в авто; потім загинула дружина. З коханками трапилася зовсім туманна історія: вони чомусь в один день потруїлися шампіньйонами, придбаними у фірмових магазинах. Проте злі язики намагаються скинути на щось інше, уквітчуючи воланами, різноколірними хвостами салонних балачок, що у старій добрій Європі нагадують кабацькі теревені найупослідженішого ґатунку. Я дивився на нього, виваляного у власних мізках, у крові, у жовтому дитячому лайні, наче намагаючись вгадати п'яницю і джиґуна, що змушував тремтіти своїх підопічних клерків, того, що примушував танцювати голими своїх коханок перед п'яними гостями: такий собі дріб'язковий казанова, що в балачках між життєвим свинством, засадивши чергового свого компаньйона, розводив теревені про справедливість, — він би міг дожити до старості, милуючись рожевими сходами, заходами, він міг би до свого статевого вигасання стати добропорядним сім'янином і довгими зимовими вечорами розповідати дітям, онукам про тяжке становлення незалежної держави, до якого він начебто був причетний; він міг би умлівати, як герой, в обіймах вірної коханки, яка б таки не тримала його за грошовий мішок і яка б не виказала одного гожого дня дорогу його авто, коли він летів без охорони назустріч смерті… Але Божа справедливість — це не порожнє слово. Йому треба було для цього міцно тримати язик за зубами, тільки і всього; він був надто дурним, щоб не робити цього. Тільки і всього. Рожева піна зазнайства притаманна цим людям, що вибудували до цього часу невідому світові ієрархічну драбину, на якій ламали собі ноги. Безжальний, але пустопорожній кінець, з прокушеним синім язиком, з перспективою в нікуди, з десятком смертей. Без пафосу. Тварини не можуть помирати з пафосом.

Цей телефонний дзвінок додав, налив у мене самотності. Я нишпорив по кухні, не вмикаючи світла, шукаючи пляшку, але скоро облишив: сидів, обливаючись липким потом, у передчутті чогось, так, як ото бачиш — один день хоронить у собі інший. Життя проходить. І я в цій країні намагався жити сім'єю, проте з того нічого доброго не вийшло, але з яких причин, то краще промовчати, бо неможливо щось вгадати тут наперед; це з розряду дрімучих друїдських містиків. Ідіотство, якому варто повчитися нашим американським кінематографістам.

Я сидів у темряві, слухаючи, як з гуркотом провалюється, котиться трубами людське відходне; я кожною жилою, кожною порою прочував сморід, віддалено вгадуючи їхні вичахлі трагедії, неіснуючі для більшості людства, і дивився у вікно, де між будинками, в світлі пройому, в перспективі велетенським павуком у молоці туману піднімався міст; я блукав у темряві очима, блукав і бродив думками, бо завжди до мене вкрадався тонкий страх, коли мене запрошували на великосвітський раут. Невідомість прибивала мене до підлоги. Я чекав чого завгодно. Тим паче, мені сказали, що покажуть того чоловіка, а можливо, познайомлять. І прізвище у нього дивне — Блох.

Вони всі збиралися у Філармонії. Я під'їздив сюди втретє чи учетверте. Моє око завше милувало накопичення будинків, зв'язане чарівним безладом, що дивно рухалося у перспективі повз тебе у велетенських синіх прогалинах неба, з вікнами, жовтими проти сонця, наче очі велетенських добрих тварин. Жовте сяйво над вулицями з іграшковими будинками, з тишею: видавалося, що хтось клав на долоні велетенське безпам'ятство і муки цього народу. Виходило так, що ця країна, окрім мене, нікому не потрібна.

Філармонія нагадує пишно, без смаку відреставрований сарай, або церкву сектантів-сімдесятників, або нігерський склад на далекому Півдні. Коли я початком говорив про це людям, то вони вилуплювали на мене недовірливі очі, а потім на них сходило, вони відшукували неіснуючі перипетії, неіснуючі перегородки в негнучких звивинах слов'янського мозку: мовляв, це ж американець, він нічого не розуміє, хоча п'є не гірш наших ідіотів.

Усі три відвідання

1 ... 33 34 35 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син тіні, Олесь Ульяненко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син тіні, Олесь Ульяненко"