Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

орган шістдесятилітнього естета доктора Оліховича. її вокзальні побратими, я певен, показували й розказували набагато більше, ніж того уявляв зромантизований доктор. Тож дівчинка закричала і втекла. Зі спущеними штаньми доктор Оліхович пробіг майже до своєї лабораторії, і шість пар очей здивовано подивилися на свого казкаря і кумира. Це був початок катастрофи. Я відчув запах смалятини в повітрі. Я потелефонував до Блоха.

Сонце високо стояло над зеленими кронами. Я телефонував до Блоха і думав про Лізку. Я відчував, що вона надихає мене, як надихають тигра жертви на арені гладіаторських боїв. Я відчував сліпе натхнення пристрасті; воно розкриває широко мені очі, відкриває сльозливі пори похоті, і моя уява починає зливатися з цим світом, битися скаженим ритмом в очах. Я телефонував до Блоха. Підняла трубку секретарка. Я нахабно обірвав її і попросив, щоб вона дала мені Блоха. Блох заскрипів на тому кінці слухавки: по його голосу, що падав камінцем у вилинялий полудень, по манірності, по втомі я зрозумів, що зробив велику помилку, але я вперто продовжував говорити, що є велика небезпека. Блох сам розумів небезпеку. Він, напевне, найбільше розумів цю небезпеку, але час працював на нього. Він наказав діяти, але десь в перспективі я вже побачив свою смерть.

Мене завжди цікавило торжество смерті. Воно рівне торжеству любові. Як добро рівне злу. Я ніколи не наголошував на тому, що я роблю добро чи витворюю зло. Я просто прогинався під обставини. Іноді обставини прогиналися під мене. І тоді я був самотнім. Я відчував, як невидимий дихає мені у спину. Я хотів скуштувати все раніш часу, і мене удостоїли такої честі. Шкода, що я народився християнином, який зрадив своїй вірі. Це питання колись найменше мене хвилювало, а з роками я відчуваю його тяжбу. Але скоро обставини врятували нас. Безпритульні вурки збунтувалися. Скопом вони зґвалтували доктора Оліховича, потім накинули шнурок від електропривода і повісили його, перед цим повідрізавши вуха і статеві органи. І під ранок ми знайшли тільки кілька донорських трупів і мертвого доктора Оліховича. Мені невідомо, що врятувало нас у цій ситуації: Провидіння, справедливість чи зло злучилося на мить з добром, щоб привести у рух божественну помсту?

І того травневого дня, після дощу, а дощ проходив широкими полотнами, наступав і відступав, лишаючи місце сонцю, я, споглядаючи погорі пластикових столів, зразу помічаю Блоха, як невловиму полудневу тінь, котра мандрує за чимось більшим, і хоча вона гидка, бридка, волога, смердюча, ця тінь, що поглинала майбутнє і минуле, але вона необхідна, як саме створення світу, бо одне й інше виключає, доповнює. І я знову відразу пізнаю його, крокуючого крізь гирловину цементованого цирку Севастопольської площі; він спокійно проходить кілька клумб, з чорними тінями круглого будинку з написами «Мебель», що ранньої весни, в далекому тумані нагадують чорні іспанські галіони, далі сходить на доріжку, відданий на відкуп долі, виграючи легким усміхом на устах, широко розкидаючи руки, готовий піймати весь світ, і більше подібний на якогось схизмата, протестантського священика, ізгоя, ніж на великого махінатора; він продовжує свій шлях від «Нотаріальної контори» під прицілом погляду сторожа Бокіна, що пантрує тихим маніяком під вітринами магазинів. А перед цим були дощі, і я, самотній, пам'ятав їхню навалу, більше нічого іншого. Тільки літаки на Жулянах віддавалися передсмертним виттям. Мені навряд чи пам'ятається день, число, взагалі дата. Коли в житті все втрачає сенс, то неодмінно життя наповнюється тихими шизофренічними малюнками, тихими забаганками, яким ніколи не збутися, але вони настирно відбуваються… Це народжувалося і вироджувалося миттєво. І я через багато років думав про Лізку, смачно повторюючи її ім'я, як багато чисел, як вселенську муку, що ніколи не проходила. А пара очей доєдналася ще до пари очей сторожа Бокіна, що у вільні дні нипав ринками і тибрив помаранчі. І того травневого дня, з вибухлим жовтим квітом кульбаби, в озерах димлячих калюж, коли я побачив нескладну постать Блоха, то продовжував пам'ятати обруховий біль несправдженої любові, розбитої любові.

Частина друга

Герман

Сніг лежить від краю і до краю. Я дивлюся в ніч, у степ, але не бачу кінця ні тому, ні іншому. Сьогодні ще потемки зателефонували, якраз тоді, коли в тумані починають вимальовуватися велетенські вени підвісного мосту, а тіні западають чорними жолобами на стіни, — і дзвоник довго, відчайдушно бився кутками. Навіть я побачив, як вилазять налиті похмільним синдромом, видно, можна порахувати сині й червоні капіляри. Я бачу себе в люстрі. Мені соромно, але я нічого не можу вдіяти. Це мене рятує. Холод собачий. Я звик, що в Оклахомі трохи по-іншому. Зовсім по-іншому. За годину почнеться гуркіт. Сусід почне крушити, ламати, дрібнити стіну. Видається, що ці люди народилися тільки срати, жерти, стругати собі й ближнім гроби. Як водиться. Вони однакові з обличчя: пласкі, жовті, гнилозубі — коли їм вже за тридцять. Більшість з них випускає струмінь кислоти, а не сечі. Більшість з них мочиться кров'ю, а не сечею. Вони як один ненавидять державу, в якій народилися. Вони довели себе до відчаю нездійсненними ідеями. Це в них у крові. Найчудніше дивитися, як азіат вбирає у себе всі європейські надбання. Навіть у культурному плані ця держава, що географічно належить до Європи, — Азія. Тож навіть у культурному плані азіат так і лишається азіатом. Смердючий, іноді навіть добродушний кочівник. Він голосно чаламкає за столом, відверто псуючи настрій золотавого полудня за широкими вікнами «Макдональдса», хоч і дешевого, але окультуреного крокування до світлого майбутнього цивілізації. Він ще голосно бздить, точно купа гансів.

Тож мало з тим. Чийсь єхидний, з запопадливим хихотінням голос зарипів у трубку, намагаючись улесливо збити балачку на щось інше, щоб не кликати мене до Філармонії. Але єхидненький смішок змінив чийсь владний голос, і тому мене трохи перестало мутити, і я починав уже думати, хто б то міг бути. Це був радник. Найулюбленіший з усіх радників. Він пив багато, розмовляв мляво, але багато, проте більшість зі сказаного — тріпотня. Одного разу я застав у нього жінку. Таких я бачив на картинах Фрагонара. Про таких жінок, напевне, мріяв Едгар По. Велетенські очиська, у стані сама вишуканість. Легка втома, невеличкі купки зморщок тільки додавали шарму. Радник перехопив мій погляд, усміхнувся посмішкою задоволеного пацюка. Іноді мене забавляло урочисте гудіння паровозних составів, і я чомусь думав про цю жінку. Я наперед знав цю жінку. Я знав цей тип жінок: ними повні бруклінські чи вашингтонські борделі. Але специфіка цієї