Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

глибині, його душа не вичахла до холодного, й не перекособочилася. На правду Бойчак був особливо чутливий. І допинався її скрізь. У журналі –найперше. Вимагав од авторів статей та рецензій правдивих, вимагав точних оцінок творів, прочитував твори, які рецензувалися, сам, і якщо рецензент не в міру захвалював автора – з кумівських, горілчаних чи ще якихось причин – рецензія поверталася, а рецензентові поріг редакції був заказаний. Це стосувалося й письменників – редакційних працівників, Іванових колег. Кілька разів виникали конфлікти. У ті часи отримати похвалу зі шпальт «Дніпра» було почесно. І що там казати, надто був скупий на похвали, крутий в оцінках у власних статтях та рецензіях Іван Бойчак. Саме так поціновував він творчість тодішніх керівників Спілки письменників – Дмитерка, Збанацького, Собка, і вони, де тільки могли, лаяли його, включаючи в ту лайку ідеологічні мотиви.

Не потурав нікому. Якось Іван Дзюба написав розгромну статтю на опублікований у «Дніпрі» твір (здається «Гнівний Стратіон» Василя Земляка), ми вирішили захиститись. Статтю-відповідь написав І. Бойчак, а щоб підпертися міцним контрфорсом, вирішили залучити М. Стельмаха. Стаття вийшла за двома підписами. Земляк знав усю історію написання статті, подякував М. Стельмаху – прислав величезне фото з гранітною скелею, на якій – берізка, «Скелі української літератури, яка тримає на своїх грудях тендітні берізки», а Бойчаку подякувати забув. Земляк повіз нас на Задніпря, де скатерть з напоями та наїдками, й там Бойчак, випивши чарку, так відчитав Земляка, що той підвівся і пішки пішов на Київ, забувши, що перед ним Дніпро, і вже намочив черевики, та ми завернули.

І, як я вже відзначав, крізь Іванові грубість, жорсткість не раз проступали доброта, співчуття, тільки він їх приховував, соромився. Пам’ятаю, я серйозно загрипував, лежав у ліжку з високою температурою, і раптом до мене приїхав Іван.

– Hy що, начальничку, ще не загнувся? – мовив, викладаючи з авоськи баночки з варенням, лимони, печиво. – Ти того… пий чай з варенням і лимонами, а то…

– А то що?

– Загнешся.

– Тобі що з того?

– Ну… – Іван зніяковів, почервонів. – Пришлють іншого начальничка. Гіршого. Ми до тебе, зарази, вже привикли… Ти того… швидше видужуй.

І так само вмовляв він мене, засмиканого, зацькованого безкінечними бюро, секретаріатами, викликами в цензуру не подавати заяви на звільнення з роботи.

– Ну, ти ж розумієш: пришлють якогось заразу. Ти теж зараза, але своя… З тобою можна…

Пам’ятаю інші приклади Бойчакової своєрідної доброти, справедливий же він був неймовірно. Найперше за неї, за вимогливість, і не любило його всіляке начальство та письменницькі, незаслужено возвеличені в класики бонзи. Тиснули вони всі разом неймовірно, й врешті категорично зажадали увільнити з роботи, й ми всі, порадившись, перемістили Івана з відділу критики у відділ прози, хоч він і далі великою мірою опікувався критикою.

І мені страшенно прикро, що Роман Андріяшик, який довгий час мешкав у Бойчаковій квартирі з сім’єю, публікації творів якого Іван Яремович підтримував, підпирав усіма доступними йому засобами (щоб огородити Андріяшика від критики, до публікації першого роману ми підготували вступне слово, яке написав І. Бойчак, ми хотіли, щоб те слово підписав М. Стельмах, я відніс роман і вступне слово Стельмаху додому, той протримав два чи три місяці й повернув зі словами «роман не ліг мені на серце») у своїх мемуарах, які опубліковані вже після його смерті на сторінках «Визвольного шляху» несправедливо облаяв І. Бойчака, назвав партійним бонзою, коли насправді Бойчак воював проти партійних бонз усе своє життя. Усе це з-за побутової сварки, коли Андріяшик випивав, у ньому прокидалися садистичні нахили.

Таким він був, суворим, понурим, жорстким, правдивим, позбавлений житейських радощів – Іван Бойчак. Скінчивши працю, спускався ліфтом униз, поруч був магазин «Кримські вина», він випивав там склянку коньяку, – єдина його розрада, сідав у свій інвалідний «Москвич» і їхав додому, дороги вистачало, щоб доїхати відносно тверезим і поставити машину. Якось він посперечався з буфетницею, сів у машину, а та подзвонила в міліцію. Гаїшники перестріли його. Одібрали права, машину поставили на штрафмайданчик. Ми довго міркували, як визволити права і машину й доміркувалися. Запросили в ресторан помічника секретаря ЦК партії Василя Дрозденка, який «курірував» міліцію, Івана Івановича Ніколаєнка, маленького амбітного чоловічка, й почали його піддразнювати, що ти вмієш, що ти можеш…. Той випив, розвар’ювався: я все можу! А ось таке можеш? Можу! Назавтра права і машина були повернені І. Бойчаку.

Якось я запросив І. Бойчака та О. Коломійця на риболовлю. Сказав – їдемо на три дні. Забрав Коломійця з причандаллям та припасами, заїхали по Бойчака. Іван викульгав з під’їзду: в одній руці ковінька, під рукою ковдра, в другій – авоська, в ній вісім півлітр і ложка. А їжа – я до нього. – Ти ж наловиш риби.

Приїхали на берег Прип’яті. Вони одразу ж сіли біля машини, а я взяв вудки, пішов до води. Клювало жваво, але дрібнота. Наловивши чималенько, я відніс рибу до машини: чистіть, варіть, а я ще половлю трохи, може, впіймаю щось більше. По якомусь часові біжу, щоб взяти лопату та вкопати глини – на заміс на принаду. Лопата стримить на горбку, а від неї метнулися пріч і Олекса і Іван. Я копнув там і все зрозумів: вони полінувалися чистити дрібноту й частину закопали, й думали, що я побачив, ще Іван, як потім призналися, кинув: лопатою голови попровалює. Я їм нічого не сказав. Половину юшки з’їли увечері, а половину, як воно й водиться у рибалок, обгорнули газетою та поставили під машину – на ранок. Уранці на похмілля – заласся. Спав я погано (спали в машині втрьох, у старій «Волзі» сидіння розкладалося широко), отож встав рано, й за вудку. Ловилося ще гірше – дрібненькі йоржики. Я їх упіймав десятка два, й тут у моїй голові визрів акт помсти. Я поніс їх до машини й живими впустив у казанок з холодною юшкою. По якомусь часові повставали Іван та Олекса, вийняли юшку, випили «по банці» й за ложки. Я мовчки їм сало з молодою цибулею. І дивуюся, що «кіна» немає. То йоржики просто попритаювалися на дні. Та ось Іван несе ложку до рота, й вже біля рота в ложці щось як затріпотить. Він кинув ложку, а йорж у траві стрибає. І Іван і Олекса відринули, повитріщали очі. Видивилися. Врешті, Іван: вона ж (юшка) наче кипіла. Це, кажу я, хлопці, та риба, яку ви вчора закопали.

Помер Іван у п’ятдесят років. Він таки допрацював у «Дніпрі», мене вже там не було.

Завідувач відділу критики, після того як Бойчак перейшов у відділ прози,