Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Гіт не гаяв часу і кинувся до дверей саме тоді, коли на допомогу прийшов Нік.

— Ніку, обережно…

Гіт відреагував першим, опустивши плече та відштовхуючи молодого констебля з дороги, як гравець регбі, що мчить до лінії.

Однак він не розрахував на появу другої стіни захисту. Звідкись узявся Мітч і з силою, яка не в’язалася з його худорлявою статурою, схопив вибитого з рівноваги Гіта, звалив його з ніг і послав незграбною купою до дальньої стіни камери.

Гіт заволав від болю і цього разу, схоже, щиро, але інспектора це не зупинило — тієї ж миті він стрибнув на підозрюваного зверху, пришпилив його до підлоги, зігнув руки за спиною і спричинив ще лютіші зойки.

— Якого хріна пан Барвелл не в кайданках? — гримнув Мітч, звертаючись до Чендлера.

Сержант підвівся на ноги, покинувши лікаря напризволяще. Він почувався так, наче на нього спрямували прожектор і пронизливий промінь підняв температуру в і без того задушливій камері до небаченого рівня.

— Гарлан мусив перевірити…

— Ви хочете втратити їх обох? Впіймати їх, позначити і відпустити, наче вони кляті тваринки під загрозою вимирання?

— Він жалівся на біль у грудях. Ми перевіряли…

— Боляче, — задихнувся Гіт, притиснутий Мітчевим коліном, що зручно вмостилося на його спині.

Мітч не зважав на благання.

— Надягніть на нього кайданки і замкніть у камері, сержанте.

— Прошу, сер… шефе, — залопотів Гіт, — вони змовилися з Ґабрієлем, щоб мене оббрехати! Або вбити мене. Я знаю, на що здатні ці селюки. Ви мусите мені допомогти.

— Чому ви негайно не повідомили мені, що знайшли Ґабрієля? — поцікавився Мітч, повертаючись до Ніка, що аж зіщулився від його запитання.

— Ніка це аж ніяк не стосується. Це було моє рішення.

— Мені це відомо, сержанте. Просто хотів дізнатися, чи не заразна ваша недоумкуватість.

Попри те що його знову замкнули, Гіт і далі сипав сумішшю скарг і божевільних теорій:

— Інспекторе, ваш сержант і Ґабрієль змовилися і намагаються повісити на мене злочин…

Мітч озвався:

— Тихіше там, пане Барвелл.

— Я не збираюся мовчати! — заверещав Гіт. Мітч проігнорував його заяву і повернувся до Гарлана, який відпочивав на голій дерев’яній лавиці напроти камер, збираючись із силами.

— У вас нема можливості чимось його заспокоїти? — поцікавився він.

Гарлан збирався відповісти, але інспектор перервав його:

— Ні, забудьте. Я хочу ще раз його допитати. Але спочатку мені потрібен Ґабрієль.

Розчахнувши заслінку на дверях камери, чоловік звернувся до Ґабрієля; голос у нього знову був люб’язний, лють уже вщухла:

— Як нам там ведеться?

Поки Мітч намагався вивудити з підозрюваного першу інформацію, Чендлер побачив, що Ґабрієль усе ще лежить, але повернувся до них обличчям. Його вираз досі був приголомшений, однак тіло лишалось абсолютно нерухоме, як у змії перед стрибком. Сержант спробував відігнати це порівняння. Його думки цілковито зайняв інцидент з Гітом, те, як легко Чендлера було обдурити. Він мало не дав ще одному підозрюваному втекти, але Мітч його врятував. Це залишило по собі гнітюче відчуття зобов’язаності та гіркої небажаної вдячності.

— Виведіть його звідти, сержанте, — наказав Мітч.

Чендлер послухався, ретельно стежачи за кожним рухом, готовий реагувати на підняті руки чи спроби роззброїти його. Це виявилося зайвим. Ґабрієль був поступливий, а коли його вели до кімнати для допитів, навіть не глипнув у бік Гітової камери.

Всадовивши підозрюваного та знявши з нього кайданки, Чендлер запитав, чи не потрібна йому медична допомога. Мітчелл грубо втрутився:

— Ніхто не бачитиметься з лікарем, поки я їх не допитаю.

Ґабрієль не протестував, але на мить у його погляді промайнуло ще щось, окрім страху: щось прохолодне, можливо, прийняття того, що ще якийсь час доведеться терпіти біль, або жаль, що здався добровільно. Це буде його третій допит сьогодні. Але цього разу без Чендлера.

— Ви можете йти, сержанте, — дозволив Мітч, коли той запхав сріблясті кайданки за пояс.

— Але я знаю його версію подій. Так само, як Гітову.

Ендрюс кинув на нього погляд, у якому не було теплих почуттів.

— Мені допоможуть мої люди. Зараз час братися до справи новим вухам, сержанте.

Чендлер повернувся, щоб піти. Доведеться спостерігати з комірчини за стіною. Не найпрекрасніша можливість, але краща за непоінформованість.

Коли він дійшов до дверей, Мітч кинув йому в спину:

— Під відділком тиняється кілька репортерів. Самі знаєте, вони як зомбі, — якщо одному здасться, що десь можна чимось поживитися, негайно збігаються всі інші. Дозвольте мені сказати прямо, сержанте, — додав він, підвищуючи голос, — я — єдиний, хто з ними говоритиме, окей? Перекажіть це вашим людям. Я вже зробив заяву, що ми нічого не коментуватимемо, поки триває розслідування, і я не хочу, щоб ви обісралися, ляпаючи дурниці. Чи взагалі щось кажучи з цього приводу.

Лука з Джимом повернулися. Таня теж була тут і готувала обладнання в кімнаті для запису, крутячи ручки та натискаючи й налаштовуючи кнопки, щоб зафіксувати кожне слово і дію; навушники вона натягнула на одне вухо, наче діджей у найменшому та найпохмурішому у світі клубі. Зараз на плівку записувалося Мітчеллове дзявкання — інспектор розмовляв із двома своїми поплічниками, Саном та Маккензі, не зважаючи на Ґабрієля, що сидів за столом. Голос його лунав чітко, подібний до чергування припливів та відпливів, мікрофони приготувалися записати все — від найнезначнішої деталі до останньої миті чийогось життя. Сповідальня була готова.

За кілька хвилин Мітч повернувся до Ґабрієля й розпочав допит. Історія підозрюваного залишилася без змін, інспектор намагався копну`ти глибше, але щоразу наштовхувався на скелю.

— На яких фермах ви працювали? — поцікавився він; голос тріпотів у колонках, наче відлуння, що долетіло звіддалік.

— На кількох поблизу ріки Муррей, а ще у Карнарвоні й Ексмауті. Збирав помідори, фрукти, що завгодно і де завгодно. Тут немає такого клаптика землі, на якому б я не працював, принаймні так мені здається.

— Хтось може підтвердити, що ви бували в якомусь із цих місць? — Ґабрієль здвигнув плечима.

— Можете спробувати, але я отримував платню готівкою. — Він трохи помовчав. — Перш ніж ви це скажете: я знаю, що це незаконно, але якщо відмова мати гроші в конверті коштуватиме мені роботи, хіба ж я відмовлюсь?

— Брак алібі здається досить зручним, — зауважив Мітчелл, наче давав пораду, а не вів допит.

— Це правда, — відповів Ґабрієль. — І мені байдуже, чи це зручно.

Мітчелл продовжував розпитувати підозрюваного про його батьків та родину. Дивлячись на Ґабрієля згори вниз, Чендлер помітив, що в його спокої