Читати книгу - "Любов до життя, Джек Лондон"

занадто молодий. І на ніч вони стеляться нарізно. Йому десь років з двадцять. Очі в нього блакитні, чуб русявий, маленькі вуса теж русяві. Зветься він Джон Джонс. Може, то її брат? Не знаю. Я більше не питаюся ні про що. Тільки думаю собі, що його ім’я зовсім не Джон Джонс. Інші кличуть його містер Гервен. Певне, то теж не його ім’я. І не думаю, щоб вона була міс Гервен, як її інші називають. Мабуть, ніхто не знає їхніх імен.

Якось у Доусоні я сплю собі вночі. Він будить мене та й каже: «Запрягай собак: ми виїздимо». Я вже більше ні про що не питаюся: запрягаю собак, і ми рушаємо. Їдемо вниз Юконом. Надворі ніч, листопад місяць і дуже холодно - шістдесят п’ять під нулем. А жінка вона тендітна. Та й він нівроку тендітний. Холод пекучий. Вони швидко потомились. Аж плачуть нишком з холоду. Я закидаю помалу, що краще б отаборитись. Коли ж ні, кажуть їхати далі. Тричі пропоную, що краще б стати табором та відпочити, але щоразу вони велять їхати далі. Більше я не кажу вже нічого. І весь час, день у день, одне й те саме. Вони дуже тендітні. Подеревіли й послабли. Не звикли до мокасинів і тяжко намулюють собі ноги. Вони шкутильгають і хитаються, мов п’яні, плачуть нишком, але в одно велять: «Гайда вперед! Їдьмо далі!»

Наче божевільні, чи що. Весь час рвуться вперед і вперед. Чого рвуться, не знаю. Женуться вперед, та й годі. Чого вони шукають? Або я знаю? Золота - ні. Видко по них, що ні. Та й самі розкидають силу грошей. Але я вже ні про що не питаюся. Роблю те, що велять, бо я дужий у дорозі, та й добре мені платять.

Добуваємося до Серкл-Сіті. Того, чого вони шукають, і тут немає. Ну, гадаю собі, тепер ми спочинемо й дамо собакам спочити. Та ми не спочиваємо, ані дня не спочиваємо. «Гайда,- каже жінка до чоловіка.- Рушаймо!» І ми рушаємо. Від Юкону мандруємо на захід, через межиріччя спускаємось до країни Танана. Там надибуємо нові золоті копальні. Але того, чого вони шукають, там немає. І ми знов повертаємо до Серкл-Сіті.

Дорога тяжка. Кінець грудня. Дні короткі. Дуже холодно. Одного ранку випало сімдесят під нулем. «Краще б сьогодні не йти,- кажу,- бо мороз опаде нам груди й застудить вершки легенів. По тому прийде лютий кашель, а навесні, може, запалення легенів». Та вони чечаки. Вони не розуміють, що то дорога. Вони скидаються на трупи, такі змучені, а в одно правлять своє: «Далі! Гайда далі!» І ми йдемо далі. Мороз таки дістався до їхніх легенів, і починається сухий кашель. Вони кашляють так, що аж сльози ринуть їм з очей. Коли смажиться сало, вони тікають від огню й по півгодини кашляють на снігу. Приморожують вони собі й щоки, шкіра чорніє та лущиться. А там чоловік відморожує великого пальця, так що кінчик от-от відпаде, і мусить пильно його обмотувати, щоб держати в теплі. І часом, коли мороз аж надто допікає і палець дуже мерзне, він скидає рукавицю й засовує руку між ноги до голого тіла, щоб угріти того пальця.

Ми доплентуємось до Серкл-Сіті, і навіть я, Ситка Чарлі, втомлений. Саме свят-вечір. Я танцюю, п’ю вино і всіляко розважаюся, бо завтра Різдво і ми відпочинемо. Коли ж ні. П'ята година ранку. Різдвяного ранку. Я проспав лише дві години. А чоловік стоїть уже біля мого ліжка. «Іди, Чарлі, запрягай собак. Ми вирушаємо». Я, здається, казав, що більше не питаюся ні про що. Вони платять мені сімсот п'ятдесят доларів місячно. Вони мої господарі. Я служник їхній. Коли б вони мені загадали: «Чарлі, гайда до пекла»,- я запріг би собак, ляснув батогом і рушив би до пекла. Отже, лаштую собак, і ми вирушаємо вниз Юконом. Куди ж тепер? Вони не кажуть. Вони знають одне: «Гайда, їдьмо далі!»

Вони дуже знемоглися. Вони здолали багато сот миль, а самі нічого не тямлять у мандрівці на півночі. До того ж іще й кашель у них дуже поганий - сухий кашель, через нього дужа людина лається, а слабка плаче. Але вони не спиняються. Щодня далі. Не дають собакам спочити. Раз у раз купують нових собак. На кожній стоянці, в кожному форті, в кожному індіанському селищі велять випрягати потомлених собак і запрягати нових. Грошей у них сила, грошей без кінця-краю, і вони сиплять ними, наче половою. Чи вони не при своєму розумі? Інколи мені здається, що то нечистий жене їх далі й далі, все далі. І що ж вони сподіваються знайти? Певне, що не золото. Вони ні разу не копнули землю. Я довго про це міркую. Тоді надумуюсь, що вони шукають якогось чоловіка. Але кого? Ми його ніде не бачимо. А проте вони скидаються на вовків, що женуться за здобиччю. Та на якихось кумедних вовків, тендітних вовків, чи то пак вовченят, що не тямлять, як мандрувати на півночі. Уві сні вони стогнуть уголос. Авжеж, уві сні стогнуть і охкають з тяжкої втоми. А вдень, коли шкутильгають снігом, то нишком плачуть. Кумедні вовки.

Ми переходимо Форт Юкон. І Форт Гамільтон, і Мінук. Настав січень, ось і він минає. Дні короткі. Розвидняється о дев’ятій, а о третій уже смеркає. І холод, аж страшно. Навіть я, Ситка Чарлі, змучився. Чи вони гадають гнатися отак без кінця? Не знаю. Але ж пасу очима дорогу - може, вгледжу того, кого вони шукають. Одначе мало хто трапляється дорогою. Часом ми перебігаємо цілу сотню миль і ніде не бачимо знаку життя. Усюди тихо-тихо. Ніде ані шелесне. Часом паде сніг, і ми скидаємось на мандрівних привидів. Часом ясно, і в полудень з-за пагорбів на півдні на нас якусь хвилину дивиться сонце. На обрії палахкотить північне сяйво і витанцьовують примарні сонця, а в повітрі новно морозяної мигички.

Я, Ситка Чарлі, дужий чоловік. Я народився в дорозі і в дорозі перебув усе своє життя. Але тих двоє вовченят мене замучили. Я змарнів, наче виголоджений кіт, і радію, коли стелюся на ніч, а вранці підводжуся такий самий стомлений. Одначе ми й далі вирушаємо ще перед світом і їдемо, поки пітьма не опаде нас у дорозі. А самі вовченята! Коли вже я скидаюся на виголодженого кота, то вони худі,