Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 2, Вільям Текерей"

виявилась якась лагідна, ніжна душа, здатна зрозуміти й оцінити це мовчазне, великодушне серце, то хто зна, може, пануванню Емілії настав би кінець і кохання нашого приятеля Вільяма влилося б в інше, сприятливіше річище. Але тут він спілкувався тільки з кучерявою Глорвіною, і ця моторна дівчина не схильна була кохати майора, а швидше мріяла своїми чарами змусити його, щоб він захоплювався нею,- шанолюбна і без­надійна мета, принаймні якщо брати до уваги ті засоби, якими сердешна дівчина хотіла її досягти. Вона накручу­вала свої коси й показувала йому свої плечі, ніби казала: «Ви коли бачили такі чорні кучері й таку білу шкіру?» Вона всміхалася йому, щоб він переконався, що в неї здо­рові всі зуби, але він не звертав уваги на ті принади. Невдовзі після того, як прибула скриня з лондонським вбранням, а може, саме тому, що вона прибула, леді О’Дауд та інші дами Королівського полку влаштували бенкет офіце­рам і цивільним службовцям селища. Глорвіна вирядилася в свою чудову рожеву сукню, та майор, що на бенкеті знуджено тинявся по кімнатах, навіть не помітив того дива. Глорвіна пурхала повз нього у вальсі з усіма молодшими офіцерами, а майор зовсім не ревнував її і не розсердився, коли капітан кавалерії Бенглс повів її до столу. Ні ревно­щі, ні сукні, ні плечі не могли схвилювати майора, а Глор­віна більше нічого не мала.

Отож вони обоє були прикладом марноти нашого життя, бо кожне з них мріяло про те, чого не могло досягти. Глор­віна аж плакала з люті, що їй не пощастило. Вона розрахо­вувала на майора «більше, ніж на будь-кого іншого», схлипуючи, казала бідолашна дівчина.

- Він занапастить моє серце, Пеггі,- скаржилась вона невістці, коли не сварилася з нею.- Мені доведеться звузити всі свої сукні, бо скоро я стану, як кістяк.

Але товста чи худа, весела чи смутна, верхи на коні чи на дзиглику за фортепіано, майорові вона була байдужа. І полковник, попахкуючи люлькою і слухаючи сестрині скарги, пропонував з наступною поштою виписати для Глорі з Лондона кілька чорних суконь і розповів їй таєм­ничу історію про одну леді в Ірландії, що вмерла з жалю, коли втратила чоловіка, якого ще не встигла здобути.

Поки майор наражав дівчину на танталові муки, не освідчуючись і не виявляючи ніякої схильності закоха­тися, з Європи прибув ще один корабель і привіз листи, а серед них кілька й для цього черствого чоловіка. То були листи з дому, з давнішим поштовим штемпелем, ніж по­передні, і коли майор Доббін упізнав на одному руку се­стри, тієї, що завжди списувала братові цілі аркуші, пере­повідаючи йому всі погані новини, які тільки їй щастило зібрати, лаяла його і з сестринською відвертістю повчала, псуючи «найдорожчому Вільямові» настрій на цілий день, то, щиро казати, не вельми заквапився зламати печатку, а відклав те задоволення до сприятливішої хвилини, коли на серці буде веселіше. Два тижні тому він вилаяв сестру в своєму листі за те, що вона набалакала таких дурниць місіс Осборн, і водночас послав відповідь самій Емілії, спростовуючи чутки, які дійшли до неї, і запевняючи її, що «він тим часом не має наміру одружуватися».

Через два-три дні по тому, як прибула друга пака листів, майор досить весело провів вечір у домі леді О’Дауд, і Глорвіні навіть здалося, що він уважніше, ніж звичайно, слухав «Де зливаються дві річки», «Юного менестреля» 30 та ще кілька пісеньок, які вона йому співала (Глорвіна по­милялася - Доббін дослухався до її співу не більше, ніж до виття шакалів за вікном). Потім, зігравши з нею партію в шахи (улюбленою вечірньою розвагою леді О’Дауд бу­ла гра в крібедж з лікарем), майор Доббін попрощався з родиною полковника і, як завжди, пішов додому.

Там на столі, мов докір, лежав нерозпечатаний сестрин лист. Доббін узяв його, трохи засоромлений тим, що поста­вився до нього так неуважно, і приготувався провести не­приємну часину за нерозбірливими карлючками своєї сестри...

Минула, мабуть, з година, як майор пішов від полков­ника; сер Майкл заснув сном праведника, Глорвіна, як завжди, позакручувала свої чорні кучері на незчисленні клаптики паперу, леді О’Дауд теж подалася до подружньої спальні на першому поверсі і вкрила свої пишні форми за­пиналом, рятуючись від комарів,- коли вартовий біля брами побачив майора Доббіна, що прудко йшов осяяною місяцем вуличкою до їхнього будинку, видно, чимось схви­льований. Поминувши вартового, він підійшов просто під вікна полковникової спальні.

- О’Дауде… полковнику! - загукав він щосили.

- Господи, майор! - вигукнула Глорвіна й висунула у вікно голову в папільйотках.

- Що там таке, Добе, голубе мій? - запитав полков­ник, думаючи, що в таборі сталась пожежа або прийшов зі штабу наказ вирушати в похід.

- Я… мені потрібна відпустка. Я мушу їхати до Англії… в дуже нагальній особистій справі,- відповів Доббін.

«Господи боже, що сталося?» - подумала Глорвіна, тремтячи всіма своїми папільйотками.

- Я мушу їхати зараз таки... сьогодні,- повів далі Доббін.

Полковник устав і вийшов надвір, щоб поговорити з ним.

 

 

У дописці до листа міс Доббін майор натрапив на такі рядки: «Я вчора їздила до твоєї давньої приятельки місіс Осборн. Злиденне місце, де вони мешкають відтоді, як збан­крутували, ти знаєш. Містер С., якщо вірити мідній таб­личці на дверях його хижі (інакше її важко назвати), торгує тепер вугіллям. Її син, твій хрещеник,- дуже гар­ний хлопчик, ніде правди діти, проте зухвалий і схильний до впертості і сваволі. Та ми намагаємось бути уважними до нього, як ти просив, і показали його тітці, міс О., якій він, здається, сподобався. Може, його діда - не того, що збанкрутував і майже здитинів, а містера Осборна з Рассел-сквер,- пощастить прихилити до дитини його заблудлого і впертого сина, а твого приятеля. Емілія, мабуть, рада буде віддати його. Вона втішилась і має намір ви­йти заміж за пастора з Бромптона, велебного містера Бін­ні. Не велике щастя, звичайно, та місіс О. старіється, я ба­чила чимало сивих волосин у її косах. Вона повеселішала, а твій хрещеник переївся в нас. Мама шле тобі вітання разом з щиро відданою тобі

 

Енн Доббін».

 

Розділ XLIV
МІЖ ЛОНДОНОМ І ГЕМПШІРОМ

 

 

На чільній стіні родинного будинку наших давніх прия­телів Кроулі на Грейт-Гонт-стріт