Читати книгу - "Отаман Зелений, Роман Миколайович Коваль"

Заброду, Павла Косаря, Петра Кравченка, Якима Оленича, Юхима Савицького, Якова Терпила, Кирила Цедика, халепця Тимофія Лемешка, Федося Кагарлицького з Черняхова, Федося Кравця з Обухова та багатьох інших. Усім дали 10 років каторги. А трипільців Петра Бельдія, Йосипа Оленича, щербанівця Григорія Рудика, халепця Степан Тукаленка розстріляли. 16 жовтня 1937 р. розстріляли і легендарного Максима Терпила, командира 2-го Трипільського полку.

25 жовтня кати обірвали життя учителя, голови халеп'янської «Просвіти», бандуриста Гаврила Макаровича Лавріненка. А 8 грудня знищили Павла Яковича Носара, батька сімох дітей. Івана Яковича Нещерета вбили 1938 року. За що? За те, що захищали рідну землю.

Ще раніше, 1932 року, репресували Івана Даниловича Оленича, племінника отамана Зеленого. 1939 року, вже після ув'язнення, він як виконроб брав участь у спорудженні пам'ятника Тарасові Шевченку в Каневі. Був свідком, як розрили його могилу, бачив, як працівниця НКВД (жидівка) проникла до склепу. За словами Оленича, на оцинкованій труні, на шкіряній обкладинці зогнилої Біблії, лежав масивний золотий хрест. Подібний хрест лежав і всередині дерев'яної труни [3]. Обличчя Тараса Шевченка від дії кисню, що увірвався до склепу, на очах у свідків розсипалося у прах. Працівник НКВД узяв у кожного розписку про нерозголошення того, що вони бачили, мовляв, тоді мародери почнуть копати могилу Тараса Шевченка і шукати золотого хреста.

Найбільше дісталося трипільцям 1938 року. Тоді було арештовано сотні людей із Трипілля та інших сіл, які давали Зеленому козаків. В одному лише Халеп'ї того страшного року було репресовано понад 90 селян. Ось розповідь про одну людську трагедію.

4 квітня 1938 р. у хаті Йосипа Федоровича Плюти чекісти під час обшуку знайшли п'ять золотих десяток, які залишила на зберігання сусідка. Пароплавом привезли Йосипа до Києва. Кинули в підвал одного з будинків на Безаківській. Спочатку в ньому було тринадцять трипільців. Почали водити на допити. Допитував «енкаведист єврейського походження», перед ним на столі лежали «залізний прут і з мармуру промокачка» [20, с. 137].

— Ти троцкіст? — ошелешив чекіст хлопця.

«Не знаю, що йому казати, — розповідав Йосип Плюта, — [не знаю, чи] «троцькіст» — це харашо чи погано?» [20, с. 137].

— А що це таке? — наважився спитати.

— Как что?! — голосно обурився кат. — Ти троцкіст, спрашиваю?

— Не знаю, що воно таке, я неграмотний.

— Нє валяй дурака!

– Їй-бо, тільки одну зиму до школи ходив…

— Кто тєбя завєрбовал?

Йосип не знав, що й відповідати.

— Кто завєрбовал тєбя в троцкістскую арґанізацию?!

— Ніхто мене нікуди не вербував.

«Тільки я це сказав, — продовжував Йосип Плюта, — він устав, узяв вимокачку, став у мене за спиною і тією важкезною вимокачкою мене по плечах, по кістках чотири рази як улупить — у мене й руки потерпли. Це він так, щоб я йому здачі не дав. Довго ще вариводив і за царського золотого згадав».

— Золота наґрабіл! Всє ви, хахли, бандіти, зєльоновци!

— Який же я зеленівець, я малим тоді був…

— Значіт, атєц…

— Батько ще раніше від тифу помер…

— Значіт, брат… Зєльоновскоє кодло!

Тим часом у підвалі вже сиділо півтори сотні арештованих трипільців. «До них добавилося до ста щербанівців, більше ста халепців, і всі за «зеленівщину», а молодші — за «троцькізм». І ніхто з них, ні з трипільців, ні зі щербанівців, ні з халепців, не повернувся додому» [20, с. 138]. Поталанило, щоправда, Йосипові Плюті. Він і розказав правду про трагедію земляків.

Тільки за однією справою (№ 92288) — Оленича Івана Петровича та інших — 25 квітня 1938 р. «тройка» постановила розстріляти 49 мешканців згаданих сіл. Ось прізвища борців за волю України: Дмитро Данилович і Тимофій Денисович Шевченки, Петро Іванович Любименко, Андрій Іванович та Йосип Михайлович Філоненки, Андрій Ількович Середа, Микола Семенович Янушенко, Йосип Тимофійович Хапков, Семен Петрович Рудик, Микола Петрович Терпило, Яків Петрович Біленко, Яків Григорович Біленко, Дмитро Сидорович, Максим Сидорович і Марко Андрійович Заброди, Гаврило Антонович Бойко, Василь Миколайович Плюта… [20, с. 139]. Розстріляли їх 5 травня 1938 р. — з нагоди дня народження Карла Маркса і заснування газети «Правда». Така була московська правда. Так діяв «старший брат і руководітєль друґіх народов» та його вірні помічники — жиди-чекісти. До слова, українців змусили називати їх євреями. За виголошене публічно слово «жид» могли ув'язнити. І ув'язнювали! Але терор «московсько-жидівської комуни» добігав кінця… 23 серпня 1941 р. до Трипілля увійшли німці. Чи не першим рішенням нової влади було підірвати пам'ятник комсомольцям — жертвам «трипільської трагедії».

Петлюра справжній і несправжній

Вже кілька років, як я замислив написати книгу про Головного отамана Армії УНР Симона Петлюру. Кожна моя праця про Визвольну боротьбу допомагала глибше збагнути цю постать, відділити тенденційні оцінки від фактів, правду — від міфів прихильників і ворогів. Звичайно, від самого початку було зрозуміло, що трактування більшовицькими істориками образу Петлюри тенденційне і лайливе, тому й називаю їх пропагандистами, а не істориками. Хоча часом треба прислухатися і до їхніх голосів-оцінок. І все ж важко зважати на того, хто тільки лається, почувши ім'я Петлюри. Ця лайка лунала ще 1917 року, коли стосовно Росії він поводився ґречно і дружньо. Несправедливі закиди призвели до того, що все більше людей гуртувалося навколо нього (аби захистити від нападок, образ і погроз), навіть не стільки довкола його особи, скільки уявного образу, адже більшість вояків Армії УНР його ніколи не бачила.

Висвітлення особи Головного отамана білогвардійцями теж було тенденційним. З їхніх уст злітала, щоправда, не стільки лайка, як зневажливий плювок. Діячі білої еміграції дивилися на Петлюру з погордою, як на щось нижче, неповноцінне, несерйозне, комічне у своїх потугах створити державу, дивилися на нього як на убогий персонаж малоросійської комедії, який не вартує навіть іронії. Лише гидливість може викликати