Читати книгу - "Отаман Зелений, Роман Миколайович Коваль"

Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра несмертельності (безсмертності. — Ред.)» [14, с. 146, 147].

Таким був і отаман Зелений, такими були його повстанці.

«То була бандитська влада»

Українські еміграційні газети початку 1920-х років були вщерть заповнені замітками про злочини, які коїла московська влада в Україні. «Действительная история Русско-Украинских отношений говорит прямо противоположное петлюровской стряпне, — «авторитетно» відповів українським журналістам на т. зв. 7-му Всеукраїнському з'їзді Рад командувач російських окупаційних військ в Україні Михайло Фрунзе. — В смене исторических эпох Россия выступает как благородная нация, как чистейший выразитель высшего типа мышления и культуры славянских народов, как богатырский боец за культуру человечества, как старший брат и руководитель других народов» [27]. Цинізм окупантів, як і їхня жорстокість, не мали меж.

1923 року вони перейменували старовинне містечко з історичною назвою Трипілля на село з ідіотською назвою — Комсомолія, — та почали насаджувати комуну. Першу склепали 1924 року. Назвали її «лірично» — «Ясний промінь». Потім як чиряк вискочила комуна «Світлий маяк», організатором якої став сільський активіст Ілля Мартинович Мартиненко. За дружину, до слова, він мав племінницю Зеленого — Настю Андріївну…

ҐПУ систематично виловлювало зеленівців. Роботи було багато, бо непричетних до боротьби у Трипіллі майже не було. Кого арештовували, кого мобілізували до армії, посилаючи подалі від Батьківщини. Івана Терпила, двоюрідного брата отамана, закинули на Кавказ. Там він і склав свої кістки. У с. Тіберда, що в Карачаєво-Черкесії, є пам'ятний знак, де серед прізвищ тих, хто загинув, встановлюючи совєтську владу, викарбуване і прізвище Івана Терпила [3].

1924 року арештували двоюрідного брата отамана Зеленого — Максима Юхимовича Терпила, командира 2-го Трипільського полку Дніпровської дивізії. На допиті повстанець сказав прямо: «Я брав участь у діях проти червоної армії під селом Горохуваткою, станцією Христинівкою» [20, с. 141].

1929 року арештовано чимало халеп'янців. Всіх їх обвинувачено в участі у «бандах Зеленого». Ось кілька прізвищ ув'язнених: Клим Савович Заворотній, Андрій Охрімович Павельченко, Михайло Сергійович Шкуролацький, Оврам Григорович, Яків Карпович, Трохим Карпович і Тимофій Антонович Лемешки. А от Григорія Григоровича Лемешка та Михайла Панасовича Яременка того ж року було розстріляно. 1929 року репресували і сотника Дніпровської дивізії Василя Сильвестровича Назаренка — спочатку він отримав три роки покарання, згодом ще десять. Постійно викликали до Обухова в ҐПУ племінника отамана, скарбника Дніпровської дивізії Якова Мартиненка. Сильно били. «Він вертався весь побитий, — розповідала Катерина Булавин. — Йому не один раз ми казали: «Якове, тікай із Трипілля». Врешті він поїхав у Малин, де влаштувався завгоспом» [3].

А рідна сестра отамана Галина, рятуючись від репресій, подалася з чоловіком Данилом Оленичем на Чорноморщину — в с. Воронцовку біля Сочі. Разом з ними вирушили й односельчани Овчарі. Вони й донесли в «органи», хто такі Оленичі. Напередодні арешту Данило викинув у кропиву сумку з деякими документами, серед яких були і фотографії отамана Зеленого, але під час обшуку уважні працівники НКВД сумку знайшли [3].

Декому, як, наприклад, Максимові Підкові, командиру 1-го Трипільського полку Дніпровської дивізії, пощастило втекти за кордон…

Попри репресії, Трипілля продовжувало дихати на окупантів ненавистю. Про ставлення мешканців Київщини до представників совєтської влади свідчить, зокрема, така публікація в газеті «Правда». «Начальник Ревкома города Киев вынужден был обратиться в СНК с письмом, в котором с прискорбием обращал внимание на участившиеся случаи невежливости населения по отношению к представителям Красной Армии, в частности в непочтительном отношении к солдатам и даже к комиссарам, в нежелании уступать последним дорогу и в проявлении в разных мелких случаях публикой своей дикости и невоспитанности» [50].

Недоброзичливість виливалася і на совєтських службовців, комсомольців, комуністів, учителів, яких присилали, щоб «ідєйно разоружить бандітскоє сєло». Ось спогад комсомолки Лесі Радянської (Оксани Савицької), яку направили у Трипілля насаджувати комуністичні ідеї та атеїстичні погляди. «У селі до мене поставилися з недовірою. Ця недовіра переросла у ворожість, як я почала відвідувати збори комсомольського осередку. Осередок був невеликий — 10 чоловік сільської бідноти і переростків Трипільської школи… Партосередок — ще менший… Церкви ж завжди були переповнені старими і малими… Діставалося мені, коли пізно поверталася додому: летіло в мій бік груддя, нісся свист, улюлюкання, брудна лайка.

— Стрижена міщанка! Що тобі в нас треба? Чого приїхала колотити село? Забирайся геть!..

Часто й собак з ланцюгів спускали…» [20, с. 132, 133].

Багато хто із трипільців не боявся висловлювати свого ставлення до комуни і вдень. Так, учитель Іван Петрович Оленич публічно висміював російськомовних підхлебтачів комуни. Заходив серед білого дня до комсомольського осередку і «нав'язував молоді есерівську програму, захищав український націоналізм, висміював людей, які говорять російською мовою…» — скаржився владі секретар халеп'янського комсомольського осередку Олександр Савицький [20, с. 132].

«Московсько-жидівська комуна» такого вибачити не могла. Трипілля і сусідні села систематично «проріджували» — висмикували то одного повстанця, то другого, а 1929 року під час «розкуркулення» комунари спровадили до Сибіру десятки багатодітних родин. Може, ще й поталанило їм, бо ті, хто лишився, невдовзі потрапили у смертельні лещата Голодомору. Забрав він півтори тисячі трипільців. А скільки покалічив!

Незважаючи на страшні репресії, з «радвладою» навіть під примусом ніхто не хотів співпрацювати — 1933 року комуністична організація Трипілля становила лише 20 членів і кандидатів у члени компартії.

Тих зеленівців, які вижили в час Голодомору, добивали репресіями. 1937 року ув'язнили Григорія Даниловича Удода, гармаша Дніпровської дивізії. Не забули і про рідного брата отамана Зеленого — Грицька Терпила. Обидва отримали по 10 років російської каторги «за бандитизм». Григорій Терпило відбував ув'язнення в Башкирії. Додому не повернулися обидва. 1937 року арештували Федора Цюкала із Красної Слобідки, трипільців Леонтія Бельдія, Антона Дзюбенка, Дениса