Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

Щоб створити сильну загрозу для Москви з заходу, Польська Армія просуває свої сили на Дніпро до Річиці, що вона могла легко зробити, знявши свої дивізії з зовсім безпечного для неї українського фронту.

Українська ж Армія звільняє від Червоної Армії Правобережжя та займає своїми частинами напрямок Київ — Ніжин (1).

Такий план виробило українське командування. Про нього були поінформовані не тільки вищезгадані військові чужинецькі представники, а також і польське командування. Однак ці плани не було реалізовано, і то не з вини українського командування.

При обміркуванні плану дальших операцій Української Армії та вибору напрямку для наступу виникли дві думки: чи головний напрямок мусить бути в бік Києва чи Одеси?

З політично-національного боку захоплення Києва як столиці України давало повне моральне задоволення для війська й громадянства. З економічного боку Київщина була багата на хліб і цукор. Там було багато цукроварень, гарбарень та винокурень, в продукції яких була заінтересована сама Армія, бо чимало з того добра могло піти як експорт в обмін на потрібний військовий матеріал для України.

Зі стратегічного боку київський напрямок давав змогу перетяти шляхи відвороту 14-ї совєтської армії на північ, бо переправи через Дніпро від Херсона аж до Кременчука вже були в руках Армії генерала Денікіна, крім залізничних мостів біля Черкас та Києва.

Рух Української Армії в цьому напрямку й опанування переправами дало б змогу захопити в наші руки всю запільну базу 14-ї армії на Правобережжі з усім залізничним майном та засобами транспорту, що його так потребувала Українська Армія. Крім того, за прийняття київського напрямку говорило ще й те, що більшовики тримали в своїх руках залізницю Коростень — Мозир, і вони легко могли перекидати свої сили хоч би в район Коростеня для удару по лівому крилі Української Армії. І це було великою загрозою для нас.

Одеський же напрямок в разі опанування побережжя Чорного моря між Одесою і Херсоном мав величезне економічне значення, бо звідсіля ми мали б доступ до Європи і могли б налагодити безпосередні торговельні й політичні стосунки з нею. Українське командування сподівалося отримати через Одесу такий потрібний військовий матеріал. Але зі стратегічного боку одеський напрямок не давав жодних вирішальних результатів у боротьбі з Червоною Армією.

Отже, добре зваживши всі ці аргументи, командування Української Армії вибирає напрямок на Київ.

Штаб Дієвої Армії видає таку директиву:

1. Загальний наступ починається 02.08.

2. Операції в напрямку Жмеринки ведуть дві групи: отаман Тютюнник з дивізією повстанців і 2-а дивізія атакують Жмеринку з південного заходу. Запорожці від Проскурова фланговим маршем через Літин виходять на Вінницю, щоб захопити її і цим допомогти отаману Тютюннику та перегородити відступ червоним.

3. Група Січових Стрільців і 2-й галицький корпус наступають на Старокостянтинів — Кульчин і виходять на річку Хомору. Два корпуси Галицької Армії (1-й і 3-й) наступають через Летичів — Літин приблизно на фронті Янів — Уланів — Любар. 3-я дивізія активно прикриває Вапнярку.

4. На Старокостянтинівському напрямку наші бронепотяги й кіннота далі переслідують ворога на північ.

Це — перший етап. У подальшому передбачалося розгорнути Галицьку Армію на лінії Козятин — Бердичів — Житомир. Група Січових Стрільців через Шепетівку прямує на Звягіль (Новоград-Волинський) і далі на Коростень; 2-й галицький корпус зосереджується в резерві в районі Шепетівки і підтримує наступ на Коростень. Запорожці, захопивши Вінницю, дальшим рухом забезпечують праве крило нашим головним силам. Для забезпечення лівого крила 3-ї дивізії отаман Тютюнник через Жмеринку прямує на Брацлав і далі на Христинівку.

Волинська група і бригада Українських Січових Стрільців — в резерві Головного Отамана, зосереджені в районі Жмеринки.

Цю директиву, як буде видно з ходу операцій, не дотримано.

Жмеринська операція.

З 2 по 10 серпня Запорозька група (без 9-ї дивізії) та група отамана Ю. Тютюнника розпочинають свої операції на оволодіння жмеринським вузлом. Загальні сили ворога в районі Жмеринка — Вінниця збільшилися до 7000 бійців.

Група отамана Ю. Тютюнника складалася з 5-ї та 12-ї піхотних дивізій, що їх було сформовано з самих повстанців отам. Шепеля із Літинського району й 2-ї дивізії. Бойовий запал у цієї групи був великий, але почувався і великий брак досвідченого командного складу та добре налагоджених штабних апаратів, як також бракувало старшин генштабу й артилерії. Напередодні боїв штаб армії призначив до цієї групи кілька старшин генштабу та досвідчених муштрових старшин, але цього було замало для управління операціями.

3 серпня 2-а дивізія раптом кинулася з південного заходу на Жмеринку, захопила Станіславчик і підійшла до самої станції Жмеринка, але ворог контратакою її відкинув. Решта повстанської групи не підтримала наступу 2-ї дивізії. Атаки 5-ї і 12-ї дивізій повстанців не принесли бажаного результату: оволодіти Жмеринкою. З огляду на таку ситуацію командування Української Армії дає наказ 1 і 3 галицьким корпусам під час свого руху на північ своїм правим крилом допомогти отаману Тютюннику захопити Жмеринку.

7 серпня 1-й галицький корпус розгорнувся на схід від Братова трьома бригадами. 3-й галицький корпус зосередився в Барі. Отаман Тютюнник тримав фронт на захід від Жмеринки по обидва боки залізниці Проскурів — Жмеринка.

8 серпня група Тютюнника та 1-й і 3-й галицькі корпуси перейшли в наступ. Повстанці отамана Тютюнника до вечора підійшли під саму Жмеринку з заходу. З півночі на Бранлів дружньо наступали бригади 1-го галицького корпусу, яким після кривавих боїв пощастило захопити Браїлів. 3-й галицький корпус загрожував Жмеринці з півдня; На всьому фронті точаться уперті бої. 7 ворожих бронепотягів б'ють по наших лавах. Ми несемо великі втрати в людях; лише вранці 9 серпня наші частини врешті рішучим ударом захоплюють Жмеринку. Ворог залишає все своє майно, кількасот полонених, але