Читати книгу - "Зелена пастка, Анатолій Олексійович Стась"

Я видавив пластиковий щиток і висунувся з стіни в моторошну тишу. Килим поглинав кроки. Наблизившись до стола, я щосили потягнув на себе ручку шухляди. Шухляда не висувалася. Смикнув ще кілька разів і зрозумів, що під білою поверхнею стола, яка створювала ілюзію легкості, приховано недоступну мені твердість металевого сейфа.

Я повільно задкував до стіни.

Вмить у залі засвітилися тисячі сонць, поглинули зеленавий присмерк. Із стелі на мене упав ясний день. У сліпучім світлі я побачив Брендорфа. Він стояв на порозі розчинених дверей.

— Як ти сюди потрапив? — постать Брендорфа погрозливо наступала на мене. На смаглявім обличчі ворушилися сиві вуса, колючі очі протинали наскрізь.

Тепер я добре знаю, що людина в безвиході часом здатна на таке, до чого нізащо не додумається за звичайних обставин. Напевно, тут вступають у дію якісь досі не віднайдені механізми мозку. Чим же інакше пояснити мою поведінку в ті секунди? Далі все відбувалося так, неначе я тільки й чекав появи штандартенфюрера.

Він наближався, застібаючи на грудях кольоровий, із шовку, халат.

— Хто тебе сюди впустив?

— Сам прийшов, — сказав я. — Прийшов при повному розумі і розмовлятиму з вами як нормальна людина. Не вірите? Будь ласка, можу назвати імена он тих, на портретах: Борман, доктор Менгеле, а посередині — ваш батько.

Брендорф ухопився за стовбур пальми, губи беззвучно ворушилися. Почуте так його вразило, що він, здається, навіть забув про загадковість моєї появи в кабінеті. Замість зловісної й таємної постаті в чорнім мундирі з дивовижними в наш час регаліями, переді мною стояв такий собі підстаркуватий, нічим не примітний чоловік у барвистому халаті, з «мішками» під очима. Я не дав йому оговтатись.

— Кносе обдурив вас. Я не вмикав пульсатора. Просто Кносе навчив мене вдавати з себе «категорію мінус два». От я і вдавав, як міг.

— Кносе? Ти сказав — Кносе? — Брендорф аж нахилився вперед. — Ну, хлопче…

— Сеньйоре, доки ми будемо розбалакувати, Ларсен встигне втекти звідси з контейнером.

Мовивши це, я точно влучив у ціль. Обличчя Брендорфа набуло синюватого відтінку, засмаглі пальці вхопили мене за плечі.

— Що? Хто тобі сказав про контейнер? Де ти бачив Ларсена?

Я назвав усіх, кого бачив у кімнаті, повній тютюнового диму. Сказав, що вони радяться там і вже домовилися переправити з Ларсеном один контейнер на якусь військову базу. Виклавши Брендорфу те, що чув, я змовчав лише про операцію, намічену змовниками в ніч з 10 на 11 серпня, і доточив напівправду власною кінцівкою:

— Ларсену наказано залишити контейнер на базі і навзамін отримати там чек на кільканадцять мільйонів доларів. Затим він перебереться до Австралії, туди ж прилетять Кносе, фрейлейн Труда і Шумер.

Відштовхнувши мене, Брендорф підбіг до стола. Та щось його зупинило. Він оглянувся.

— Ти занадто багато знаєш, хлопче… Але поки що до тебе лише три запитання. Якого біса Кносе наплів про пульсатор?

— Запитайте про не в нього. Я не знаю.

— Гаразд, Чому ж ти признався мені про його витівку?

— Щоб насолити Кносе. Він негідник.

— Так… А навіщо розказав мені про розмову в кімнаті Кносе?

— Щоб завдати прикрощів вам. Для мене що ви, що Кносе — однаково.

— Хвалю за відвертість, — кисло посміхнувся Брендорф. — Я вже казав: ти мені подобаєшся. Що ж, зараз усе перевіримо!

Він заклацав перемикачами.

— Гертруда Вурм! Гертруда Вурм! Фрейлейн Труда!..

Мовчання.

— Шумер! Алло, інженер Шумер! Вольфганг Шумер, сто чортів!..

Знову мовчання.

Штандартенфюрер опустився в крісло. Сухо клацнув ще один перемикач.

— Кносе! Говорить Брендорф. Відповідайте!

Кілька секунд тиші — і раптом з динаміка роблено-бадьорий голос:

— Слухаю вас, штандартенфюрер! Пробачте, в мене завжди міцний сон…

— Теодор Кносе! Як ви сміли від'єднати мікрофон, всупереч інструкції? Що це означає? Чи не вважаєте ви часом, що на вас інструкції не поширюються і розмови у вашій кімнаті не підлягають контролю? Поясніть!

— Не розумію, штандартенфюрер. Мій мікрофон увесь час увімкнено, я ніколи б не дозволив собі…

— Киньте грати в піжмурки, Кносе! Хто у вас в кімнаті, що за пізні гості? Чому мовчите? Вам заціпило? Та-а-а-к… Продовжуйте вашу таємну асамблею, продовжуйте! Тільки ніхто з вас не вийде з кімнати. Забули на радощах, що магніти всіх дверей замикаються з мого кабінету? Я вже замкнув їх! Ви в пастці. Авантюра з контейнером дорого обійдеться вам, підлі зрадники!

— Штандартенфюрер, прошу вас, заспокойтеся…

— Замовкніть, Кносе! Я все перевірив. Гертруди Вурм і Шумера в себе немає, вони у вас. І Ларсен також у вас. Мені все відомо! Ларсен, хто вам дозволив поткнутися сюди, без мого виклику?

Динамік озвався — говорила фрейлейн Труда:

— Штандартенфюрер, ви пізно спохватилися. Ларсен уже піднявся нагору. Нам з вами треба серйозно поговорити.

— Ха! Ваша милість зволить зі мною поговорити? Про що ж? Про те, з ким знюхалися, кому продали контейнер! Кляті каналії, боягузи, зрадники! — заволав Брендорф. — Через рік до ваших ніг лягли б усі скарби світу, а вас купили за папірці, за нікчемні долари… Підлі душі! Ви хотіли встромити мені в спину ніж в той час, коли я стою на порозі мети. Та я із вас із живих вимотаю жили! Ларсен не втече, ні. Цього товстопикого дурня за ноги притягнуть до мене!

Рука Брендорфа простяглася до бічної стінки стола, пальці ковзнули по рядку кнопок. Пролунало протяжне виття сирени. Ліворуч на стіні одна за одною спалахували червоні лампочки, їхнє світло швидко зливалося в суцільне кільце. Сирена повільно вщухла.

Динамік забубонів збудженими голосами. В кімнаті Кносе виникла якась спірка. Зненацька на весь кабінет